Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

Мовчанку, що встановилася, перервала Шеала де Танкарвіль.

— Проект і справді амбітний, — сказала вона із ноткою насмішки у голосі. — Насправді гідний нас усіх, які тут сидять. Цілковито обґрунтовує і створення такого ото конвенту. Все ж пустими здавалися б нам завдання менш вершинні, нехай би й вони коливалися на межі реальності й здійсненності. Це було б наче вбивати цвяшки астролябією. Ні-ні, краще відразу ставити перед собою завдання, які цілковито виконати неможливо.

— Чому ж неможливо?

— Змилуйся, Філіппо, — сказала Сабріна Ґлевіссіг. — Жоден із королів ніколи не візьме шлюб із чародійкою, жодне суспільство не сприйме чародійку на троні. На перешкоді стоїть віковічний звичай. Може, той звичай є немудрим, але — таким уже він є.

— Існують також перешкоди природи, сказала б я, технічної, — додала Маргарита Ло-Антіль. — Особа, яку можна було б сприймати разом із ковірським домом, мусила б виконати низку умов як наших, так і, власне, ковірського дому. Умови ті взаємно виключають себе, суперечать одна одній очевидним способом. Ти того не зауважила, Філіппо? Для нас то повинна бути особа вивчена магічно, цілковито віддана справі магії, такою, що розуміє свою роль і що може зіграти її уміло, непомітно, без підозр. Без диригентів і суфлерів, без якихось там сірих кардиналів, які стоять у тіні, на яких, при першому ж заколоті, звертається гнів рокошан. І заразом із тим, це мусить бути особа, яку Ковір сам, без помітного тиску з нашого боку, вибере як дружину наступника трону.

— Це очевидно.

— А як вважаєш, кого вибере без тиску Ковір? Дівчину з королівського роду, що має у венах покоління королівської крові. Дівчину молоденьку, таку, що підходить для князя. Дівчину, яка може народити, бо тут йдеться про династію. Так поставлена проблема виключає тебе, Філіппо, виключає мене, виключає навіть Кейру і Трісс, наймолодших серед нас. Виключає також й усіх адепток з моєї школи, які, зрештою, і для нас мало цікаві, бо то бутони із усе ще невідомим кольором пелюсток, навіть подумати не можна, щоб якась із них могла всістися на дванадцятому, порожньому місці за цим столом. Іншими словами, навіть якби увесь Ковір подурів і став би схильним сприйняти шлюб принца із чародійкою, ми такої чародійки не знайдемо. Тож хто має бути тією Королевою Півночі?

— Дівчина з королівського роду, — спокійно відповіла Філіппа. — У венах якої тече королівська кров, кров кількох великих династій. Молоденька й така, що спроможна народжувати. Дівчина із небувалими магічними й віщунськими здібностями, носителька передбаченої пророцтвами Старшої Крові. Дівчина, яка стане грати свою роль легко, без диригентів, суфлерів, поплічників і сірих кардиналів, бо того хоче її призначення. Дівчина, чиї справжні здібності є — і залишаться — відомими тільки нам. Цірілла, дочка Паветти з Цінтри, онука Левиці Каланте. Старша Кров, Льодовий Пломінь Півночі, Нищителька і Відновлювачка, прихід якої передбачено протягом сотні років. Цірі з Цінтри, Королева Півночі. І її кров, з якої народиться Королева Світу.

Побачивши Щурів, що вихопилися із засідки, двоє вершників, які супроводжували карету, зараз же розвернулися і кинулися навтьоки. Не мали шансів. Ґіселер з Рефом й Іскрою відтяли їм відступ і після короткої сутички зарубали без церемоній. На ще двох, готових відчайдушно боронити запряжену четвіркою плямистих, у яблуко, коней карету накинулися Кейлі, Ассе й Містле. Цірі відчула розчарування і переможну злість. Їй не залишили нікого. Виходило так, що вона не матиме кого вбити.

Але був ще один вершник, який їхав перед каретою як гонець, у легкому обладунку, на швидкому коні. Міг утекти, але не втік. Розвернувся, крутнув мечем і помчав просто на Цірі.

Вона дозволила, аби той під’їхав, навіть трохи стримала коня. Коли він ударив, привстаючи у стременах, вона перевісилася з сідла, вміло уникаючи вістря, відразу випірнула, сильно відштовхуючись від стремен. Вершник був швидким й умілим, зумів ударити ще раз. Цього разу вона парирувала навскоси, а коли меч зісковзнув, тяла вершника знизу, коротко, у кисть руки, крутнула у фінті мечем у обличчя, а коли він мимоволі закрив голову лівою рукою, вправно обернула меч у долоні й хльоснула його під пахву, ударом, який вона годинами вчила у Каер Морені. Нільфгардець зсунувся з сідла, впав, устав на коліна, завив дико, намагаючись різкими рухами гамувати кров, що струменіла з перетятої артерії. Цірі мить вдивлялася в нього, як завжди захоплена виглядом людини, яка затято й з усіх сил б’ється зі смертю. Почекала, поки він стече кров’ю. Тоді від’їхала, не озираючись.