Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— І чутко, — підтвердила Мільва, перериваючи довгу мовчанку. — Галасують, аж страх.

— Те, що до нас доноситься, — скорчив мудру міну Любисток, — це звичайна симфонія табору втікачів. Як завжди, розписана на сотні людських горлянок, а до того ж не менше корів, овець і гусей. Сольні партії сварок у виконанні баб, крики дітей, співаючого півня а також, якщо я не помиляюся, віслюка, якому засадили будяк під хвіст. Назва симфонії: «Людське зібрання б’ється за виживання».

— Симфонія, — зауважив Регіс, рухаючи ніздрями свого шляхетного носа, — як завжди акустично-ольфакторна. Від зібрання, що б’ється за виживання, відгонить розкішним смородом вареної капусти, їдла, без якого вижити, схоже, неможливо. Характерний акцент запаху створюють також ефекти фізіологічних потреб, які вирішуються де доведеться, найчастіше на околицях табору. Я ніколи не міг зрозуміти, чому битва за виживання споріднена із небажанням копати відхожі місця.

— Та хай вас пес порве із тою вашою мудрою балаканиною, — занервувала Мільва. — Півсотні складнющих слів, коли вистачило б трьох: смердить гівном і капустою!

— Гівно й капуста завжди у парі йдуть, — сказав сентенційно Перціфаль Шуттенбах. — Одне приводить у рух інше. Perpetuum mobile [36] Вічний двигун ( лат. ). .

Щойно вони увійшли до смердючого та гомінкого табору, між вогнища, вози та курені, то відразу стали об’єктом зацікавленості усіх біженців, які тут зібралися, — а їх було добрих дві сотні, а може навіть і більше. Той інтерес окупився швидко й неймовірним чином — раптом хтось крикнув, раптом хтось завив, раптом хтось комусь кинувся на шию, хтось почав дико сміятися, а хтось настільки ж дико хлипати. Настало чимале замішання. У какофонії чоловічих, жіночих і дитячих криків непросто було спочатку зрозуміти, про що йдеться, але врешті справа прояснилася. Двоє з жінок із Кернів, які з ними подорожували, знайшли в таборі чоловіка й брата, про яких думали, що ті мертві або зникли безвісти у військовій завірюсі. Радощам і сльозам не було кінця.

— Щось настільки банальне й драматичне, — упевнено сказав Любисток, — може статися виключно у справжньому життя. Якби я намагався б у такий спосіб закінчити якусь із моїх балад, мене б безжально висміяли.

— Вірно, — підтвердив Золтан. — Але ж якось радує така банальність. Легше серцю, як комусь доля подарує, замість того аби відібрати. Ну, баб можемо мати з голови. Вів я їх, вів — і довів. Ходімо, нема чого тут стояти.

Відьмак хвильку мав бажання запропонувати трохи затримати відхід, бо ж розраховував, що якась із жіночок визнає за необхідне й захоче хоча б словом виразити ґному вдячність і подяку. Однак відмовився, бо ніщо на те не вказувало. Щасливі із зустрічі жінки абсолютно перестали звертати на них увагу.

— Чого чекаєш? — Золтан глянув на нього із розумінням. — Чекаєш, поки тебе у подяці своїй квітами обсиплють? Медком намастять? Ідемо, нічого тут стояти.

— Ти, безумовно, правий.

Далеко вони не пішли. Стримав їх писклявий голосок. Наздогнала їх веснянкувата дівчинка із кісками. Тяжко дихала, а у руці тримала букетик польових квітів.

— Дякую вам, — запищала, — що опікувалися ви мною, і братиком, і мамою. Що були до нас добрим і взагалі. Я для вас квіточок нарвала.

— Дякуємо, — сказав Золтан Хівай.

— Ви добрий, — додала дівчинка, встромляючи до рота кінчик кіски. — Я аж ніяк у те, що тітка казала, не вірила. Ви аж ніяк не є мерзотними підземними карликами. А ти не сивий підмінник родом із пекла, а ти, дядько Любистку, аж ніяк не верескливий індик. Неправду тітка говорила. А ти, тьотю Маріє, ніяка не мандрьоха із луком, а просто тьотя Марія, і я тебе люблю. Для тебе нарвала найкрасивіші квіти.

— Дякую, — сказала Мільва — й голос її був трохи змінений.

— Ми всі дякуємо, — повторив Золтан. — Гей, Перціфалю, мерзотний підземний карлику, дай же дитинці на прощання якогось гостинця. Щось на пам’ять. Не маєш у якійсь кишенці якогось непотрібного камінчика?

— Маю. Тримай, панянечко. То є алюмосилікат берилію, який популярно зветься…

— Смарагдом, — закінчив ґном. — Не мути дитинці у голові, все рівно вона не запам’ятає.

— Але ж красивий! Зелененький! Дякую дуже-дуже!

— Бався на здоров’ячко.

— І не загуби, — буркнув Любисток. — Бо камінчик той коштує стільки, скільки невеличкий фольварк.

— Та чого там, — Золтан заткнув на ковпак отримані від дівчинки волошки. — Камінь як камінь, про що там говорити. Бувай здорова, дівулю. А ми — ходімо, сядемо десь біля броду, почекаємо Брюї, Йазона Варду й інших. У будь-яку мить повинні підійти. Дивно, що їх так довго не видно. Забув я, зараза, карти у них відібрати. Готовий закластися, що сидять вони десь і ріжуться у гвинт!