Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— Готовий закластися, що все ще гірше, — пробурмотів у відповідь Любисток. — Голову дам, що він навіть наяву безустанно марить про звичайну, не зубату. Й ото сім’я йому в лоба стрелило.

— А дівчина несповна розуму за те заплатить.

— Якщо не знайдеться хтось, — забурчала Мільва, — хто стримає отого чорного дурня.

Любисток красномовно і з надією подивився на відьмака, але Ґеральт уникав його погляду.

— А чому ж, як не жіночому чаклунству, усі наші теперішні нещастя і поразки завдячують? — верещав далі жрець. — Тож ніхто інший, як чарівниці королів зрадили на острові Танедд, замах на короля Реданії замислили! Тож ніхто інший, як ельфійська відьма з Дол Блатанна насилає на нас білок! Бачте тепер, до якого зла призвела конфіденція із чаклунками! Примирення із їхніми мерзотними практиками! Прикривання очей на їхні свавілля, на їхню зухвалу пиху, їхнє багатство! А хто тому винен? Королі! Дурбецельні володарі зреклися богів, відсунули жреців, відібрали у них владу й місця у радах, а мерзенних чаклунок обсипали золотом та привілеями! І тепер-то мають результат!

— Ага! От де вампір погрібся, — сказав Любисток. — Ти помилявся, Регісе. Тут про політику, а не про вагіну йдеться.

— І про грошики, — додав Золтан Хівай.

— Воістину, — гарчав жрець, — скажу вам, що до того, як станемо ми до битви із Нільфгардом, спочатку очистимо від тіїє гидоти власний дім! Випалимо ту язву розжареним залізом! Очистімо хрещенням вогненим! Такій, що чарами вправляється, жити не дозволимо!

— Не дозволимо! На багаття її!

Прив’язана до возу дівчина істерично засміялася, вибалушила очі.

— Зара’, зара’, поманеньку, — відізвався похмурий селянин величезного зросту, який досі мовчав; навколо нього товпилася групка таких само мовчазних чоловіків і кількох похмурих жінок. — Поки що я, тільки крики чув. А крикати кожен зуміє, навіть ворона. Від вас, святобливий, повага наказує більшого, аніж від ворони, чекати.

— Ви негуєте [41] Негувати — зневажати, ігнорувати ( заст. ). мої слова, старосто Лаабсе? Слова жреця?

— Ніц я не ніхую. — Гігант сплюнув на землю і підтягнув грубі штани. — Та дівка — сирота й приблуда, ніхто вона для мене. Якщо виявиться, що із вомпером вона у змові, беріть її, убивайте. Але поки я цього табору староста, доти тільки винних карати тут стануть. Як хочете карати, попершу докази вини покажіть.

— А й покажу! — крикнув жрець, копняком перекидаючи казанок. На землю хлюпнула рідина, залишаючи на піску шматочки моркви, смужки незрозумілих переварених овочів і кілька малих кісток.

— Відьма магічні декокти варила! Еліксир, дякуючи якому могла у повітрі літати! До коханця свого, вампіра, аби із ним спілкуватися і подальші злочини плести! Знаю справи чарівників і способи їхні, знаю, з чого той декокт! Чаклунка кота живцем зварила!

Натовп охнув із жахом.

— Страхіття, — здригнувся Любисток. — Зварити живе створіння? Було мені шкода дівчину, але трохи занадто це вона…

— Писок стули! — засичала Мільва.

— Ото доказ! — верещав жрець, піднімаючи з паркої калюжі кістку. — Ото неспростовний доказ! Котяча кістка!

— То пташина кістка, — холодно промовив Золтан Хівай, примруживши очі. — Сойки, як мені здається, чи, може, голуба. Діваха трохи юшки собі зварила, тільки й того!

— Мовчи, карлику богопротивний! — крикнув жрець. — Не блюзнірствуй, бо боги тебе руками людей побожних скарають! То відвар з кота, кажу!

— З кота! Точно з кота! — заверещали хлопи, які оточували жреця. — Дівка кота мала! Чорного кота! Всі бачили, що мала! Всюди той за нею лазив! А де він тепер, отой кіт? Немає його! Значить — зварений!

— Зварений! Зварений у декокт!

— Правда! Чаклунка кота на декокт зварила!

— Не треба іншого доказу! У вогонь відьму! А спочатку на муки! Нехай усе визнає!

— Ррррва мать! — заскреготів Фельдмаршал Дуда.

— Шкода того кота, — сказав раптом голосно Перціфаль Шуттенбах. — Ладна була бестія, товстенька. Хутро, наче антрацит полискувало, очки наче два хризоберила, вусиська довгі, а хвіст товстий, наче розбійницька палиця! Як мальований той кіт. Мусив він силу-силенну мишей знищити!

Селяни притихли.

— А ви, ніби, звідки знаєте, пане гноме? — буркнув якийсь. — Звідки знатки вам, як кіт той виглядав?

Перціфаль Шуттенбах висякався, витер пальці об штанину.

— Бо він оночки на возі сидить. За вашими спинами.

Усі, наче за командою, розвернулися, забурчали, дивлячись на кота, що сидів на клунках. А той, за ніц маючи загальну зацікавленість, задер наверх задню лапку й зосередився на вилизування дупки.