Туман, а також проспівані голосними, хоча й дещо пропитими голосами куплети про залізного вовка призвели до того, що на купку селян вони наткнулися раптово і без попередження. Хлопи ж їх чули вже здалеку й чекали, стоячи нерухомо серед закопаних у землю монолітів, а землисті сіряки чудово їх маскували. Золтан ледь-ледь не зацідив одному з них палицею, сприйнявши того за надгробок.
— Ого-го-го! — крикнув він. — Вибачте, люди! Я вас не помітив. День добрий! Вітаю!
Десяток хлопів нескладних хором пробурчали відповідь на привітання, похмуро роздивляючись компанію. У руках селяни стискали лопати, кирки й сажневої довжини загострені кілки.
— Вітаю, — повторив ґном. — Здається, ви ж з табору над Хотлі. Я правий?
Замість відповіді один із хлопів вказав іншим на коня Мільви.
— Вороний, — сказав. — Бачте?
— Вороний, — повторив другий і облизнув губи. — І справді вороний. У самий раз буде.
— Га? — Золтан помітив погляди й жести. — Ну, вороний. І що з того? Воно ж кінь, не жирафа, дивуватися нічому. Що ви тут робите, кумов’я, на цьому цвинтарі?
— А ви? — хлоп окинув компанію похмурим поглядом. — Що ви тут робите?
— Купили ми тут землю, — ґном глянув йому просто в очі й стукнув палицею об менгір. — І міряємо кроками, чи не ошукали нас в акрах.
— А ми тут вомпера шукаємо!
— Кого?
— Вомпера, — повторив чітко найстарший із хлопів, чухаючи чоло під жорстким від бруду повстяним ковпаком. — Десь тута він лігво своє мусить мати, проклятник. Осинових кілків ми настругали, як знайдемо поганця, то проб’ємо його, шоби вже не встав собі.
— І воду свячену ми маємо у гарнцю-двойчатці, яку нам благословенний жрець позичив! — крикнув охоче другий селянин, демонструючи посудину. — Покропимо кровопивцю, нехай назавжди щезне!
— Ха-ха, — сказав Золтан Хівай з усмішкою. — Полювання, як бачу, повним ходом, широко кроєне й детально підготовлене. Вампір, кажете? Ну то маєте щастя, добрі люди. Ми спеціаліста по упирям у компанії маємо, тож…
Обірвав себе й стиха вилаявся, бо відьмак сильно копнув його у кістку.
— Хто того вампіра бачив? — запитав Ґеральт, красномовним поглядами наказуючи товаришам мовчати. Звідки відомо, що саме тут його потрібно шукати?
Хлопи пошепотілися між собою.
— Ніхто його не бачив, — признався нарешті той, у повстяному ковпаку. — І не чув. А як його бачити, як він ніччю літає, у пітьмі? Як же його чутоньки, як він на крилах нетопира літає, без шуму й гаму?
— Вомпера я не бачив, — додав другий. — Але сліди страшенної присутності його були. Відколи місяць у повні, щоночі когось із наших упиряка вбиває. Двійко вже роздер, на шматки пошарпав. Бабу одну й одного отрока. Страх і жахіття! На шмаття нещасних вомпер подер, усючку кров з жил випив! Так шо нам, безчинно третьої ночі чекати?
— А хто сказав, що то був саме вампір, а не інший хижак? Хто додумався до того, щоб на цвинтарі буянити?
— Святобливий жрець тако сказав. Учений і набожний чоловік, дяки богам, шо до нашого обозу він потрапив. Відразу здогадався, шо то вомпер до нас навідується. За кару, бо ж ми молитви занедбали й храмові податки. Він зара’ в обозі молитви править і прегордизми усіляки, а нам наказав могилу шукати, у якій мертвяк удень спить.
— Саме тут?
— А де гроб вомпера шукати, як не на жальнику? А то ж ельфовий жальник, кожна дитинка знає, що ельфи то раса підла й безбожна, шо другий ельф після смерті проклятником стає! Усе зло від ельфів!
— І цирульників, — серйозно кивнув головою Золтан. — Правда. Будь-яка дитинка знає. І далеко той обоз, про який була мова?
— Йой, недалеко…
— Ото не к’жіть їм забагато, отче Овсівую, — гарикнув зарослий хлоп із волоссям під брови, той, який уже раніше встиг подивитися на них вовком. — Дідько їх зна, шо вони за одні, якась то підозріла шайка. Гей же, до справи. Нехай коня дають, а тоді йдуть уже, кудой захочуть.
— Ага, свята правда, — сказав старший селянин. — Тре’ нам діло скінчити, бо час гонить. Давайте, оточки, коня. Того вороного. Потреба нам у ньому, аби вомпера відшукати. Зніми, молодко, дитинку з кульбаки.
Мільва, яка увесь час із байдужим обличчям дивилася у небо, подивилася на хлопа, а риси її небезпечно загострилися.
— Ти до мене мовиш, селюче?
— Аби до тебе. Давайки вороного, тре’ його нам.
Мільва потерла спітнілий карк і стиснула зуби, а вираз її зморених очей став по-справжньому вовчим.
— Про що вам, люди, йдеться? — відьмак посміхнувся, намагаючись розрядити напружену ситуацію. — Навіщо вам кінь, про якого ви так ґречно просите?
Читать дальше