Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— Тікають, — видихнув Любисток, підскакуючи й шарпаючи його за рукав. — Нільфгард уже перед мостом на правому березі! Там ще йде битва, але більшість вояків утекла на лівий берег! Чуєш? Ми також мусимо тікати!

— Не можемо, — зціпив він зуби. — У Мільви викидень. Не зможе йти.

Любисток мерзотно вилаявся.

— То треба її нести, — заявив. — То єдиий шанс…

— Не єдиний, — сказав Кагір. — Ґеральте, на міст!

— Навіщо?

— Стримаємо втечу. Якщо ці нордлінги достатньо довго втримають правий край мосту, може, нам вдасться забігти на лівий.

— І як ти хочеш стримати втечу?

— Я вже командував військом. Лізь на опору й на міст!

На мосту Кагір сходу показав, що й справді має досвід опанування паніки серед війська.

— Куди, псячі діти! Куди, сучі покидьки! — гарикнув, акцентуючи кожен рик ударом кулака, що валив тих, що бігли, на дошки мосту. — Стояти! Стояти, йохані ви лайдаки!

Дехто з утікачів — аж ніяк не всі — затрималися, перелякані ревом і блиском меча, яким Кагір мальовничо вимахував. Інші намагалися прослизнути за його спиною. Але Ґеральт уже також видобув меча й доєднався до вистави.

— Куди? — крикнув, міцною хваткою осаджуючи одного з жовнірів на місці. — Куди? Стояти! Назад!

— Нільфгард, пане! — крикнув кнехт. — Там різанина! Пустіть!

— Боягузи! — рикнув Любисток, влазячи на міст — голосом, якого Геральт у нього ніколи не чув. — Мерзенні боягузи! Заячі серця! Тікаєте, шкіру рятуєте? Аби у соромі життя доживати, підлото?

— Сила їх, пане лицарю! Не встоїмо!

— Сотник убитий… — вистукав зубами інший. — Десятники здиміли! Смерть іде!

— Голови нам не зносити!

— Ваші товариші, — гарикнув Кагір, крутячи мечем, — усе ще б’ються перед мостом і на бендюзі! Все ще воюють! Ганьба тому, хто до них із допомогою не рушить! За мною!

— Любистку, — просичав відьмак. — Спускайся на острів. Маєте із Регісом якось доставити Мільву на лівий берег. Ну, чого ти тут ще стоїш?

— За мною, хлопці! — дерся Кагір, крутячи мечем. — За мною, хто у богів вірує! На бендюг! Бий-убивай!

Кільканадцять солдат підняли крик, затрясли зброєю, голосами виражаючи дуже різні ступені рішучості. Кільканадцять із тих, що вже було втекли, засоромилися, повернулися і доєдналися до мостової армії. Армії, на чолі якої раптом опинилися відьмак і нільфгардець.

Армія, може, і справді рушила б на бендюг, але перед мостом раптом стало чорно від плащів вершників. Нільфгардці пробилися крізь оборону й вдерлися на міст, об дошки забили підкови. Частина жовнірів, які вже встигли затриматися, знову кинулися навтьоки, частина затрималися нерішуче. Кагір вилаявся. По нільфгардські. Але ніхто крім відьмака, не звернув на те увагу.

— Що почали, треба закінчувати, — ревнув Ґеральт, стискаючи меч у долоні. — Йдемо на них! Треба розігріти до бою наше військо!

— Ґеральте! — Кагір затримався, глянув на нього невпевнено. — Ти хочеш, аби я… аби я вбивав своїх? Не можу…

— Срав я на ту війну, — заскреготів зубами відьмак. — Але тут ідеться про Мільву. Ти приєднався до компанії. Приймай рішення. Ідеш зі мною, або стаєш на бік отих, у чорних плащах. Швидко.

— Іду із тобою.

І сталося так, що один відьмак й один нільфгардець, йому союзний, гарикнули дико, закрутили мечами й не задумуючись скочили — два товариша, два друга й компаньйони — назустріч спільним ворогам, на нерівний бій. І було то їхнє хрещення вогнем. Хрещення спільною битвою, люттю, шаленством і смертю. Ішли на смерть, вони, двоє товаришів. Так думали. Бо ж не могли знати, що не помруть того дня, на тому, власне, мосту, перекинутим над річкою Яругою. Не знали, що обом їм призначена інша смерть. В іншому місці й іншому часі.

Нільфгардці мали на рукавах срібне гаптування у вигляді скорпіонів. Кагір зарубав двох швидкими ударами свого довгого меча, Ґеральт засік двох ударами сігіля. Потім скочив на балюстраду мосту, пробігши нею, атакував інших. Був відьмаком, утримання рівноваги було для нього іграшкою, але акробатичний номер той здивував і заскочив атакуючих нільфгардців. Вони так і померли, заскочені, від рублячих ударів ґномського леза, для якого кольчуги були — наче вовна. Кров забризкала витерті дошки й колоди мосту.

Мостова армія, якої піднабралося вже певна кількість, бачачи збройну перевагу своїх командирів, крикнула на всі горла, рикнула, й у тому чути було повернення моралі й бойового духу. І сталося так, що недавні панікери-втікачі кинулися на нільфгардців, наче заядлі вовки, рубаючи мечами й сокирами, колючи списами, молотячи дубинами й алебардами. Тріснули перила, коні полетіли у річку разом із вершниками у чорних плащах. Армія, гарикаючи, увірвалася на передмостя, усе ще пхаючи перед собою Ґеральта й Кагіра, випадкових командирів, не дозволяючи їм зробити те, що зробити вони хотіли. А хотіли тихцем відступити, повернутися за Мільвою і дати драла на лівий берег.