Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— А мали б, — сказав Любисток. — Пором би нікого не врятував, а доставив би прямо у лапи нільфгардців на правому березі. Ми також уникаємо правого берега. Із лирійцями хоча б у перемовини можна вступити, а от Чорні нас без милості заб’ють…

— Несе нас усе швидше, — оцінила Мільва, також спльовуючи у воду й придивляючись, як течія відносить слину. — І серединою плеса. Можуть нас вони у жопу поцілувати, хош одні, хош інші. Повороти тут лагідні, береги рівні й усі в очереті. Пливемо ми униз Яруги, нє дістануть нас. Скоро їм набридне.

— Гівно, — перевізник застогнав. — Попереду Червона Бендюга [58] Бендюгами звалися пристані, через які здійснювався сплав лісу; назва походить від нім. binden — «в’язати». … Тамтой міст! І мілина! Пором ув’язне… Якщо випередять нас, стануть нас там чекати…

— Нордлінги нас не випередять, — Регіс вказав з корми на лівий берег. — У них є свої проблеми.

І справді, на правому березі кипіла затята битва. Центр її був прихований у лісі й давав знати про себе лише військовими криками, але у багатьох місцях чорні й кольорові вершники рубалися на мечах у прибережній воді, трупи із плюскотом падали у нурт Яруги. Гамір і дзвін заліза стихали мірою того, як пором велично плив річкою униз.

Пливли вони серединою течії, а на порослих берегах не видно було збройних, не чути було шуму переслідувачів. Ґеральт уже почав сподіватися, що все скінчиться добре, коли побачив попереду дерев’яний міст, що поєднував обидва береги. Річка під мостом оминала острівці, а на більший з них спиралася одна з мостових опор. На правому березі була бендюга — вони бачили завали колод, штабеля і купи деревини.

— Там усюди мілко, — видихнув перевізник. — Тіки серединою вдасться пропливти, справа від острову. Течія нас саме туди й несе, але хапайте жердини, можуть придатися, якщо уткнемося…

— На тому мосту, — Кагір заслонив очі долонею, — військо. На мосту й бендюзі…

Усі вже бачили, як на оте військо вихоплюється раптом з лісу за бендюгою ватага вершників у чорних і зелених плащах. Були вже настільки близько, щоб почути войовничі крики.

— Нільфгард, — сказав сухо Кагір. — Ті, що за нами гналися. У такому разі оті на бендюзі — то нордлінги…

— За жердини! — крикнув перевізник. — Поки б’ються, може, ми проскочимо!

Не проскочили. Були вже занадто близько від мосту, коли по тому задудоніли ноги солдат, що по ньому бігли. Солдати носили на кольчугах білі яки, оздоблені знаком червоного раута. Більшість мала арбалети, які вони тепер сперли на балюстраду й націлили на пором, що зближався до мосту.

— Не стріляти, стій! — що було сили крикнув Любисток. — Не стріляти! Ми свої!

Солдати не дочули. Або не схотіли дочути.

Залп з арбалетів мав трагічні наслідки. З людей підстрелили тільки перевізника, що все ще намагався рулити жердиною. Стріла прошила його наскрізь. Кагір, Мільва й Регіс встигли сховатися за бортами. Ґеральт схопився за меч і відбив одну стрілу, але стріл було забагато. Любисток, який усе ще кричав і вимахував руками, залишився, незбагненим дивом, цілим-здоровим. Справжню бійню град стріл наробив серед коней. Сивий запасний, в якого потрапили три стріли, впав на коліна. Впав, іржучи, карий Мільви, впав гнідий жеребчик Регіса. Підстрілена у задок Плітка стала дибки і стрибнула за борт.

— Не стріляаааати! — надривався Любисток. — Ми свої!

Цього разу дочули.

Знесений течею пором із скреготом урився в острівець і став нерухомо. Всі вискочили на землю чи у воду, тікаючи від копит коней, що билися в муках. Мільва була останньою, бо ж рухи її стали раптом на диво повільними. Отримала стрілою, подумав відьмак, побачивши, як незграбно перевалюється дівчина через борт, як безвладно валиться на пісок. Підскочив до неї, але вампір був швидший.

— Шось у мені обірвалося, — сказала дівчина дуже повільно. І дуже ненатурально. А тоді притисла руки до низу живота. Ґеральт побачив, як штанина вилинялих штанів темнішає від крові.

— Лий мені те на руки, — Регіс тицьнув йому витягнену з торби пляшечку. — Лий мені те на руки, швидко.

— Що із нею?

— Викидень. Дай мені ніж, мушу розтяти їй одяг. І відійди.

— Нє, — сказала Мільва. — Хочу, шоби був поряд.

По її щоці потекла сльоза.

Міст над ними загудів від жовнірських чобіт.

— Ґеральте! — кричав Любисток.

Відьмак, бачачив, що вампір робить Мільві, збентежено відвернувся. Побачив, як по мосту стрімголов несуться солдати у білих яках. З правого берегу, від бендюги, все ще чулися крики.