Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— Ні, не помиляєшся. Але літати я можу тільки під час повні.

— Це ж тільки два тижні. Як доберемося до відповідного місця, буде вже майже повня.

— Ґеральте, — сказав вампір, і далі не зводячи з відьмака погляду. — Дивна ти людина. Для пояснення: то не було визначення пейоративне [56] …то не було визначення пейоративне — пейоративний (від лат. pejus — «гірший») означає такий, що містить негативну оцінку, відтінок приниження. . Тож добре. Відмовляємося від Їзгіта, небезпечного для жінок у зміненому стані. Переправляємося на той берег Яруги, на твою думку безпечніший.

— Я умію оцінювати ступінь ризику.

— Не сумніваюся.

— Мільві й іншим — ані слова. Якщо запитають — то частина нашого плану.

— Вочевидь. Розпочнімо пошуки човна.

Не шукали довго, а результат шукань перевершив сподівання. Знайшли не човен, а пором. Захований серед верб, спритно замаскований гілками й оберемками очерету, паром видав канат, що поєднував його із лівим берегом. Знайшовся і перевізник. Як вони над’їжджали, то сховався у кущах, але Мільва його вислідила й витягнула з хащів за комір, сполохавши також і помічника, могутньо збудованого хлопа із плечима валигору й обличчям патентованого ідіота. Перевізник трусився зі страху, а оченята його бігали, як пара мишей по порожній коморі.

— На той берег? — застогнав, як довідався, чого від нього бажають. — Ні за що! Там нільфгардська земля, а зара’ військовий час! Схоплять, на палю посадять! Не попливу! Вбийте, а не попливу!

— Вбити ми можемо, — заскреготіла зубами Мільва. — Також можемо побити перед тим. Тіко ще раз рота відкрий, то й побачиш, шо можемо.

— Військовий час, — вампір свердлив перевізника поглядом, — напевне не перешкода контрабанді, вірно, добра людино? Це ж тому служить твій пором, хитро поставлений здаля від королівських і нільфгардських фордонів [57] Фордон — у Давній Польщі: річкове мито й водний податок, а також службовці, які той податок збирали. , я ж не помиляюся? Тож уперед, спихай його на воду.

— Так воно буде розумніше, — додав Кагір, погладжуючи руків’я меча. — Станеш із тим тягнути, то ми переправимося самі, без тебе, а тоді пором твій залишиться на тому березі, й аби його повернути, доведеться тобі плисти жабкою. А так переправиш нас і повернешся. Годинка страху — й можна нас забути.

— А будеш комизитися, тля, — знову загарчала Мільва, — то так тобі дам, шо й до зими нє забудеш!

Перед очима жорстких аргументів, з якими не подискутуєш, перевізник здався, і скоро уся компанія стояла на поромі. Деякі коні, зокрема Плітка, опиралися і не хотіли сходити на борт, але перевізник і його помічник-ідіот наклали на них розпірки з патиків і ремінців. Управність, із якою то зробили, доводили, що не вперше перевозили вони через Яругу крадених коней. Ідіот-валигору взявся крутити колесо, що рухало пором, і розпочалася переправа.

Коли випливли вони на плесо, й обвіяв їх вітер, настрої покращилися. Переправа через Яругу була чимось новим, етапом, що вказував на прогрес у подорожі. Попереду був нільфгардський берег, рубіж, кордон. Усі раптом пожвавилися. Те передалося навіть ідіоту-помічнику перевізника, який раптом почав посвистувати й наспівувати якусь кретинську мелодію. Ґеральт також чув дивну ейфорію, наче в будь-який момент із вільх на лівому березі мала вийти Цірі й радісно крикнути, коли його побачить.

Замість того крикнув перевізник. І, скажімо так, не радісно.

— Боги! Кінець нам!

Ґеральт глянув у вказаному напрямку і вилаявся. Серед вільх на високому березі блиснули обладунки, застукотіли копита. За мить лівобережна пристань порома зароїлася від кінних.

— Чорні! — крикнув провідник, бліднучи й відпускаючи колесо. — Нільфгардці! Смерть! Боги, рятуйте!

— Тримай коней, Любистку! — дерлася Мільва, намагаючись однією рукою видобути лук з сагайдаку. — Тримай коней!

— То не імперські, — сказав Кагір. — Не думаю…

Голос його заглушили крики кінних на пристані. І репетування перевізника. Ідіот, підігнаний репетом, схопився за сокиру, замахнувся і опустив вістря на канат. Перевізник допомагав йому другою сокирою. Вершники на пристані помітили те, також почали репетувати. Кілька в’їхали у воду, схопилися за канат. Дехто кинувся вплав у бік порому.

— Облиште той канат! — крикнув Любисток. — То не Нільфгард. Не рубайте…

Утім, було запізно. Перерубаний канат важко занурився у воду, пором легенько розвернувся і поплив униз по річці. Кінні на березі підняли страшезний рев.