Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

Нільфгардець глянув на Регіса, потім на Ґеральта.

— Хіба що так, — сказав повільно. — Думаю, що так.

— Ага, — кивнув трубадур. — Ага. Ґеральт зрозумів сходу, Кагір вважає, що розуміє. Я, очевидно, вимагаю мене просвітити, але ж спочатку наказують мені мовчати, потім чую, що немає потреби, аби я розумів. Дякую. Двадцять років на службі поезії досить довго, аби знати, що є справи, які або розуміються сходу, або ніколи ти їх не зрозумієш.

Вампір посміхнувся.

— Не знаю нікого, — сказав, — хто зумів би сказати точніше.

Повністю стемніло. Відьмак устав.

Раз козі смерть, подумав. Я від того не втечу. Нема чого зволікати довше. Треба це зробити. Треба — й усе тут.

Мільва самотньо сиділа біля маленького вогнища, яке вона розпалила у лісі, у ямі від дерева, подалі від лісорубського куреня, у якому ночувала решта компанії. Вона не здригнулася, почувши його кроки. Як він і сподівався. Тільки посунулася, даючи йому місце на колоді.

— Ну і шо? — сказала вона різко, не чекаючи, коли він щось скаже. — Ото клопотів, га?

Він не відповів.

— Ти й удумати нє міг, як ми відходили, еге ж? Коли ти мене у компанію брав? Думав ти собі: шо з того, шо хлопка, шо дурна сільська діваха? Дозволив їхати. Побалакати, думав, у дорозі із нею про мудрощі нє побалакаєш, алє може придасться. Вона здорова, баба ядрена, з луку б’є, жопу сідлом нє натре, а як небезпека прийде, то у штани зі страху нє напудить, буде з неї пожиток. А виявилося, шо нє пожиток, а одна завада. Колода на нозі. Встрягла дурна дівка у чисто дівочі проблеми…

— Навіщо ти зі мною поїхала? — запитав він тихо. — Чому не залишилася у Брокілоні? Адже ти знала…

— Знала, — перебила вона швидко. — Я ж серед дріад була, а вони вмить пізнають, шо із дівкою діється, того від них нє утаїш. Раніше те взнали, ніж я сама… Але я нє сподівалася, шо слабкість так швидко мене розбере. Думала, буде оказія, вип’ю споришу чи іншого якого відвару, анє помітиш, анє здогадаєшся…

— То не так просто.

— Знаю. Вампір мені сказав. Задовго я зволікала, роздумувала, вагалася. Тепер гладко нє піде…

— Не те я мав на думці.

— Зараза, — сказала вона по хвильці. — Подумай тільки. Я думала — Любисток першим буде! Бо ж бачила, шо морду-то він корчить, а сам м’який, слабкий, до праці незвиклий, тільки й дивися, як далі йти нє зуміє і прийдеться його залишати. Думала — як погано буде, то із Любистком повернуся… А тут — на тобі: Любисток хват, а я…

Голос її раптом зламався. Ґеральт її обійняв. І відразу знав, що був то саме той жест, на який вона чекала, якого дуже потребувала. Жорсткість і твердість брокілонської лучниці миттєво зникли, залишилася тремтяча делікатна м’якість переляканої дівчини. Але то саме вона перервала мовчання.

— Так ти мені тоді й сказав… У Брокілоні. Шо я буду потребувати… плеча. Шо у ніч стану кричати, у темряву… Ти тут, я твоє плече біля свого відчуваю… А кричати — все’дно хочу… Йой… Чому ти трясешся?

— Нічого. Спомин.

— Шо зі мною буде?

Він не відповів. Питання було не до нього.

— Тато мені раз показав… У нас над річкою така чорна оса живе, шо у живу гусінь яйця кладе. З яєць осята лізуть, гусінь заживо єдять… Зсередини… Тепер у мені шось таке сидить. У мені, всередині, у моєму власному череві. Росте, все росте й наживо мене зжере…

— Мільво…

— Марія. Я Марія. Яка я там Шуліка? Квочка з яйцем я, а нє Шуліка… Мільва із дріадами на бойовищі сміялася, стріли з трупів скривавлених виривала, бо доброму перу нє пропадати ж, доброго наконечника шкода! А як якийсь дихав ще, кадиком ворушив — то по кадику його ножем! На таку долю у зраду тих людей водила Мільва й сміялася… Їх кров волає нині. Та кров, наче осина отрута, жере тепер Марію зсередини. Марія платить за Мільву.

Він мовчав. Головним чином тому, що не знав, про що говорити. Дівчина сильніше втиснулася у його плече.

— Вела я до Брокілону командо, — сказала тихо. — На Випалках воно було, у червні, за тиждень до Собутки. Наздоганяли нас, була битва, ушли ми всємеро коней: п’ятєро ельфів, одна ельфійка і я. До Стрічки з півмилі, алє кінні за нами, кінні перед нами, навколо пітьма, імла й болото… Вночі заховалися ми у лозняку, передихнути тре’ було дати коням і собі. Тоді-то ельфійка роздягнулася без слова, лягла… а перший ельф до неї… Мене аж заморозило, шо робити, нє знала… Піти, чи удавати, шо нє бачу? Кров мені у скроню лупить, а вона каже раптом: «Хтозна, шо вранці буде? Хто Стрічку перейде, а хто землю обійме? En’ca minne». Отак сказала: трохи любові. Тільки так, каже, можна смерть подолати. І страх. Вони боялися, вона боялася і я боялася… І роздяглася я також, і лягла неподалік, попону собі під спину підстелила… Як перший мене обійняв, я зуби зціпила, бо не готова була, перелякана й суха… Алє він мудрий був, бо ж ельф, тільки з виду юнак… Мудрий… Ласкавий… Мохом пахнув, травами й росою… До другого я сама руки простягнула… З бажанням… Трохи любові? Дідько один знає, скільки у тому було любові, алє страху більше було, я у тому впевнена… Бо любов удавана була, нехай добре — алє удавана, як у грі ярмарковій, як у вертепі, бо там, як актори здібні, то відразу забуваєш, шо удавання, а шо правда. А страх був. Справді був.