Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— Що бачиш ще?

— Імлу.

— Що відчуваєш?

— Біль…

Регіс не зумів поставити наступне питання. Дівчина шарпнула головою, крикнула дико, заскавчала. Коли підвела очі, то й насправді була у них тільки імла.

Золтан, — пригадав собі Ґеральт, усе ще водячи пальцями по вкритому рунами лезу, — після того випадку сповнився до Регіса поваги, відкинув фамільярний тон, яким звик був звертатися до цирульника. Згідно із проханням Регіса, іншим вони не сказали й слова про дивний випадок. Відьмак не занадто тим усім перейнявся. Бачив уже подібні транси й схилявся до думки, що балаканина загіпнотизованих не була віщуванням, а лише повторюванням перехоплених думок і підсвідомих бажань гіпнотизера. Щоправда, у цьому випадку то був не гіпноз, а лише вампірське закляття, і Ґеральт трохи не був впевненим, що саме заклята дівчина вихопила б з думок Регіса, якби транс тривав довше.

Півдня вони подорожували разом із ґномами і їхніми підопічними. Потім Золтан Хівай зупинив групу й відвів відьмака убік.

— Треба розстатися, — заявив коротко. — Мусимо, Ґеральте, ми прийняли рішення. На півночі вже стає під небо Магакам, а ота долина прямо у гору веде. Досить пригод. Повертаємося до своїх. Під гору Карбон.

— Розумію.

— Добре, що ти хочеш розуміти. Бажаю тобі щастя, тобі й твоїй компанії. Дивній компанії, насмілюся зауважити.

— Хочуть мені допомогти, — тихо сказав відьмак. — То для мене дещо нове. Тому я вирішив не докопуватися до мотивів.

— Мудро, — Золтан стягнув з плечей сігіль у лакованих піхвах, обгорнутих кошачими шкірками. — Тримай, бери. Раніше, аніж наші шляхи розійдуться.

— Золтане…

— Не балакай, просто бери. Ми ту війну у горах пересидимо, воно нам без різниці. Але принаймні я не раз буду згадувати за пивом, що кутий у Магакамі сігіль у добрій руці й у добрій справі посвистує. Що не зганьбиться. Та й ти, як станеш тим клинком ганьбителів твоєї Цірі пластати, хоча б одного розпластай за Калеба Страттона. І згадай Золтана Хівая і ґномські кузні.

— Можеш бути впевненим, — Ґеральт прийняв меч, повісив його за спину. — Можеш бути впевненим, що згадувати я стану. На цьому паршивому світі, Золтане Хіваю, добро, повага й праведність сильно западають у пам’ять.

— Та авжеж, — примружився ґном. — Тому і я не забуду ані тебе, ані мародерів на лісовій вирубці, ані Регіса й підкову у жарі. Якщо ж ідеться про взаємність…

Він зробив паузу, кахикнув, відхаркнув та сплюнув.

— Ми, Ґеральте, пограбували купця під Діллінженом. Багача, що на гавекарській торгівлі піднявся. Як він загрузив золото й діаманти на віз і з міста тікав, ми зробили на нього засідку. Він боронив статок, наче лев, на допомогу звав, тож кілька разів обушком по черепу отримав і тоді вже став тихеньким і спокійним. Пам’ятаєш скриньки, які ми таскали, на возі везли, а тоді над річкою О в землю закопали? Там, власне, й було гавекарське добро. Злодійські трофеї, на яких ми власне майбутнє маємо намір побудувати.

— Навіщо ти мені те говориш, Золтане?

— Бо тебе, думаю, фальшива видимість недавно підвела. Те, що ти за добро й праведність мав, виявилося підлим і неправедним під красивою маскою. Тебе легко обманути, відьмаче, бо ти не докопуєшся до мотивів. Але я не хочу тебе обманювати. Тож не дивись на тих баб і дітей, не май ґнома, який перед тобою стоїть, за правого й шляхетного. Стоїть перед тобою злодій, грабіжник, а може, й убивця. Бо я не виключаю, що побитий гавекар подох у рові біля діллінженського гостинця.

Вони довго мовчали, дивлячись на далекі гори на півночі — далекі, у хмарах.

— Бувай, Золтане, — сказав нарешті Ґеральт. — Може, ті сили, в існуванні яких я потроху перестаю сумніватися, дозволять нам колись зустрітися. Хотів би я, щоб так воно й було. Хотів би я зуміти представити тобі Цірі, хотів би, аби вона зуміла із тобою познайомитися. Але якщо навіть не вдасться, знай, що я тебе не забуду. Бувай, ґноме.

— Подаси мені руку? Злодію і бандиту?

— Без вагання. Бо мене вже не так легко ошукати, як колись. Хоча я не дошукуюся причин, помалу вчуся мистецтву заглядання під маски.

Ґеральт махнув сігілем і перетяв навпіл нічного метелика, що пролітав поряд.

Після того як шляхи їхні із Золтаном і його групою розійшлися, згадав він, зустріли ми у лісах купку мандрівних селян. Частина, як нас побачила, погнала геть, але кількох Мільва затримала, погрожуючи їм луком. Селяни, як виявилося, від недавно були в’язнями нільфгардців. Загнали їх на вирубку кедрів, але через кілька днів стражників атакував і розбив якийсь загін, а їх визволив. Тепер вони поверталися по домівках. Любисток уперся, щоб з’ясувати, ким були оті їхні визволителі, випитував жорстко й прискіпливо.