Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

За штабелем сиділи дві жінки. Одна годувала груддю немовля, побачивши їх, відвернулася скромно. Трохи далі молода дівчина із рукою, перев’язаною не дуже чистими ганчірками, бавилася на піску із двома дітьми. Цю відьмак упізнав відразу, як тільки та підвела на нього затуманені, байдужі очі.

— Одв’язали ми її від возу, як той уже палав, — пояснив ґном. — Трохи бракувало, щобвона закінчила так, як хотів отой завзятий на неї жрець. Вогняне хрещення усе ж прийшло. Лизнуло її полум’я, припекло до живого м’яса. Ми перев’язали її, як зуміли, помазали салом. Але воно — до жопи дверці. Цирульнику, якби ти міг…

— Негайно.

Коли Регіс хотів розгорнути пов’язку, дівчина заскавчала, відсовуючись і заслоняючи обличчя здоровою рукою. Ґеральт наблизився, аби її притримати, але вампір стримав його жестом. Заглянув глибоко у безумні очі дівчини, і та відразу заспокоїлася, обм’якла. Голова її легенько схилилася на груди. Навіть не здригнулася, коли Регіс обережно відклеїв брудну ганчірку й помазав обпечену руку маззю, що гостро й дивно пахла.

Ґеральт відвернув голову, подивився на обох жінок, на двох дітей, потім на ґнома. Золтан відхаркнув.

— На баб і те двійко малоліток, — пояснив він упівголоса, — натрапили ми вже тут, в Анґрені. Загубилися вони, тікаючи, самі були, настрахані й голодні, ну то й пригорнули ми їх, опікуємося ними. Якось так вийшло.

— Якось так вийшло, — повторив Ґеральт, легенько посміхаючись. — Ти невиправний альтруїст, Золтане Хіваю.

— У кожного є якісь вади. Ти ж і далі до тієї своєї дівчини на допомогу поспішаєш.

— Далі. Хоча справи ускладнилися.

— Через того нільфгардця, що раніше за тобою слідкував, а зараз пришлюзувався до компанії.

— Почасти. Золтане, звідки ці втікачі? Від кого вони тікали? Від Нільфгарда чи білок?

— Важко зрозуміти. Дітлахи хрін там знають, баби якось малоговіркі й тримаються від нас подалі, хоча б — здавалося. Вилаєшся при них, перднеш не подумавши, то як ті буряки червоніють… Не важливо. Але ми зустріли інших біженців, лісорубів, від них ми знаємо, що тут Нільфгард гуляє. Хіба старі наші знайомі, загін, що зі сходу прийшов, з-за Іни. Але начебто є тут і підрозділи, які з півдня прийшли. З-за Яруги.

— Із ким б’ються?

— Ото є загадкою. Лісоруби про армію говорять, яку якась Біла Королева веде. Ота королева Чорних і лупцює. Начебто навіть на той берег Яруги зі своїм військом переходила, несе на імперські землі вогонь і меч.

— Про які війська може йтися?

— Уяви не маю, — Золтан почухав вухо. — Бач, тут щодня якісь збройні копитами пил мішають, але ж ми не питаємо, хто вони. У кущах ховаємося…

Розмову перервав Регіс, що упорався саме із обпеченою рукою дівчини.

— Пов’язку треба щоденно міняти, — сказав ґному. — Залишаю вам мазь і тюль, яка не липне до опіку.

— Дякую, цирульнику.

— Рука в неї загоїться, — сказав тихо вампір, дивлячись на відьмака. — З часом навіть шрам з молодої шкіри зникне. Гірше із тим, що у тої нещасної діється у голові. Того мої мазі не вилікують.

Ґеральт мовчав. Регіс витер руки ганчіркою.

— Фатум або прокляття, — сказав упівголоса. — Вміти відчувати у крові хворобу, усю сутність хвороби, й не могти вилікувати…

— Ага, — зітхнув Золтан. — Шкіру латати — то одне, а як розум випрасуваний, то тут нічого не допоможе. Тільки дбати й опікуватися… Дяки тобі за допомогу, цирульнику. Ти, як бачу, також до відьмакової компанії прилучився?

— Якось так вийшло.

— Гм… — Золтан погладив бороду… — І куди ж то ви прямуєте Цірі шукати?

— Ідемо на схід, до Каед Ду, до друїдського кола. Розраховуємо на допомогу друїдів…

— Нізвідки допомоги, — відізвалася звучним, металевим голосом дівчина із перебинтовано рукою, яка сиділа під штабелем колод. — Нізвідки допомоги. Тільки кров. І вогняне хрещення. Вогонь очищує. Але й убиває.

Регіс сильно схопив за руку остовпілого Золтана, жестом наказав йому мовчати. Ґеральт, який знав, що це — гіпнотичний транс, мовчав і не ворушився.

— Хто кров проливав і хто кров пив, — говорила дівчина, не підводячи голову, — той кров’ю заплатить. Три дні не минуть, одне у іншому помре, і тоді щось помре у кожному. Потроху стане помирати, по трошечки… А коли наприкінець зітруться башмаки залізні й висохнуть сльози, тоді помре та крапелька, що залишиться. Помре навіть те, що не помирає ніколи.

— Говори, — сказав тихо й лагідно Регіс. — Говори, що бачиш.

— Імлу. Вежу в імлі. То є Вежа Ластівки… На озері, яке скував лід.