Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

Минуло зовсім мало часу, а їм уже знову довелося ховатися у ярах і хащах, бо зліва і справа, спереду і ззаду земля тремтіла від ударів копит кавалерійських коней, і все нові й нові загони минали їх криївку, здіймаючи куряву.

— Знову, — крутив головою Любисток. — Знову ми не знаємо, хто б’є кого й навіщо. Знову не знаємо, хто за нами, а хто перед нами, хто в якому напрямку рухається. Хто наступає, а хто навпаки. Хай би його зараза порвала! Не пам’ятаю, чи я те говорив вам, але стверджую, що війна завжди нагадує бордель, охоплений пожежею…

— Говорив, — перебив Ґеральт. — Разів десь із сотню.

— За що вони тут б’ються? — поет соковито сплюнув. — За пустки й пісок? Бо ця проклята країна більше нічого й не має!

— Серед тих, що лежали у кущах, — сказала Мільва, — були ельфи. Командо скойа’таелів ходять тут, завжди ходили. Сюди їм випадає шлях, як добровольці з Синіх гір та Дол Блатанна тягнуться до Темерії. Хтось їм шлях загородити хоче. Так я собі вважаю.

— Не виключено, — визнав Регіс, — що темерійське військо проводить тут на білок облави. Але щось забагато цього війська навколо. Підозрюю, що то нільфгардці таки перейшли Яругу.

— Я теж так підозрюю, — трохи скривився відьмак, дивлячись на Кагіра, який зберігав кам’яне обличчя. — Трупи, які ми бачили вранці, мали сліди нільфгардського способу воювання.

— Одні від інших нє кращі, — вигукнула Мільва, несподівано взявши під захист молодого нільфгардця. — А на Кагіра ти нє глипай, бо теперича ви обидва однією і дивовижною долею поєднані. Йому смерть, як Чорним у лапи потрапить, а ти нещодавно у темерійців із петлі ледь виліз. Тож немає різниці, яке військо за нами, яке попереду, хто свій, хто чужий, хто добрий, а хто злий. Нині усі то наші спільні недруги, хай там які вони барви носять.

— Ти права.

— Цікаво, — сказав Любисток, коли наступного дня вони знову затаїлися у яру, перечікуючи чергову кавалькаду. — Військо узгір’ями чвалує, аж земля дудонить, а знизу, від Яруги, чути сокири. Лісоруби ліс валять, наче ніде нічого. Чуєте?

— Може, то не лісоруби, — вирішив Кагір. — Може то військо? Якісь саперні роботи?

— Ні, то лісоруби, — заявив Регіс. — Схоже, ніщо не може перервати експлуатацію анґренського золота.

— Якого золота?

— Придивіться до цих дерев, — вампір знову набув зверхнього тону усезнаючого мудреця, який повчає маленьких і недосвідчених. Тон такий йому доводилося набувати досить часто, що трохи злило Ґеральта.

— Ті дерева, — повторив Регіс, — то кедри, явори й сосни анґренські. Дуже цінний матеріал. Усюди тут є плотогони, чия задача сплавляти стовбури униз по річці. Всюди є вирубки, а сокири стукотять удень і вночі. Війна, яку ми спостерігаємо й чуємо, набирає сенсу. Нільфгард, як ви знаєте, зайняв гирло Яруги, Цінтру й Верден, а також Верхній Содден. На цю мить, скоріше за все, ще й Брюґґе й частину Нижнього Соддену. Це означає, що дерево, яке сплавляється з Анґрену, вже йде на імперські тартаки й верфі. Тож північні королівства намагаються стримати сплав, Нільфгард же, навпаки, бажає, аби рубали й сплавляли якнайбільше.

— А нам, як завжди, не пощастило, — кивнув Любисток. — Бо нам треба у Каед Ду, саме через самісінький центр Анґрену й цієї дров’яної війни. Немає, зараза, іншого шляху?

Те саме питання, нагадав собі відьмак, вдивляючись у сонце, що заходило над Яругою, я поставив Регісу, як тільки гупання копит стихло вдалині, все заспокоїлося і ми зуміли врешті вирушити у подальший шлях.

— Інша дорога до Каед Ду? — замислився вампір. — Щоб оминути узгір’я, зійти зі шляху військ? Авжеж, така дорога є. Не дуже вигідна й не дуже безпечна. Довша. Але військ, гарантую, ми там не зустрінемо.

— Говори.

— Ми можемо звернути на південь і спробувати перейти через депресію на витку Яруги. Через Їзгіт. Ти знаєш, Їзгіт, відьмаче?

— Знаю.

— Проїжджав ти колись через ліс на глинищах?

— Авжеж.

— Спокій у твоєму голосі, — вампір відкашлявся, — свідчить, здається, що ти приймаєш ту ідею. Що ж, нас п’ятеро, у тому числі відьмак, воїн і лучниця. Досвідчені, два мечі й лук. Замало, щоб протистояти нільфгардському загону, але для Їзгіту повинно вистачити.

Їзгіт, подумав відьмак. Тридцять із чимось квадратних миль боліт і трясовини, що пістрявлять очиськами озер. І похмурі ліси на глинищах, на яких ростуть дивні дерева. У одних стовбури, вкриті лускою, коріння бульбоподібне, наче цибуля, а чим вище — струнке, аж до пласких і густих крон. Інші низькі й кошлаті, сидять на купах покрученого, наче восьминоги, коріння, а на їхніх голих гілках висять бороди моху й засохлих багнистих наростів. Ті бороди завжди рухаються, але то не вітер, а лише отруйний болотний газ. Їзгіт, або Болотняк. Назва «Смердюх» була куди точнішою.