Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— Небезпідставно, — кивнув він. — То так званий вищий вампір. Надзвичайно небезпечний. Якби він був нашим ворогом, я б також боявся. Але, до дідька, він з невідомих мені причин наш товариш. Власне, веде він нас до Каед Ду, до друїдів, які можуть допомогти мені отримати інформацію про Цірі. Я у відчаї, тож хочу спробувати той шанс, не відмовлюся від нього. Тому я погоджуюся на його вампірське товариство.

— Тільки тому?

— Ні, — відповів він, трохи помовчавши, але ж врешті вирішив бути щирим. — Не тільки. Він… Він поводить себе правим чином. В обозі над Хотлею, під час суду над дівчиною, не завагався діяти. Хоча знав, що це його видасть.

— Він витягнув розжарену підкову з вогню, — згадав Любисток. — Так, кілька хвилин тримав її у руці й навіть не скривився. Жоден із нас не зумів би повторити тієї штуки навіть із печеною картоплею.

— Він невразливий до вогню.

— Що він уміє ще?

— Якщо захоче, то може стати невидимим. Може зачарувати поглядом, ввести у глибокий сон — зробив те із вартовими у таборі Віссегерда. Може перекинутися на нетопира й літати як нетопир. Думаю, що ці речі він може робити тільки вночі й тільки під час повні. Але можу я і помилятися. Він уже кілька разів мене дуже здивував, тож може ще щось мати про запас. Я підозрюю, що він незвичайний навіть серед вампірів. Він досконало уподоблений до людини, причому багато років. Коней і собак, які можуть відчути його справжню природу, обманює запахом трав, які він завжди має при собі. Але мій медальйон також на нього не реагує, хоча повинен. Повторюю, його не можна міряти звичайною міркою. Про решту запитайте його самі. То наш товариш. Не повинно між нами бути недомовок, а тим більше взаємної недовіри й побоювань. Повертаємося у табір. Допоможіть мені із цим хмизом.

— Ґеральте?

— Що, Любистку?

— Якби… Ну, я питаю чисто теоретично… Якби…

— Не знаю, — відповів він чесно й щиро. — Не знаю, чи зумів би я його вбити. А насправді — волів би й не намагатися.

Любисток узяв близько до серця пораду відьмака, тож постановив вирішити усі неясності й розв’язати сумніви. Зробив те, ледь вони вирушили у подальший шлях. Зробив те із властивим тактом.

— Мільво! — крикнув раптом під час їзди, дивлячись на вампіра. — Ти могла б зі своїм луком рушити наперед, підстрелити якогось кабанця чи оленя. Досить уже мені, зараза, ожини та грибів, риби й беззубок. З’їв би я для різноманітності шматочок справжнього м’яса. А ти як, Регісе?

— Пробач? — вампір підняв голову від шиї коня.

— М’ясо! — повторив чітко поет. — Підмовляю Мільву пополювати. З’їв би ти свіжого м’яса?

— З’їв би.

— А крові, свіжої крові попив би?

— Крові? — Регіс ковтнув слину. — Ні. Якщо йдеться про кров — то дякую. Але ви, якщо маєте бажання, не стримуйтеся.

Ґеральт, Мільва й Кагір зберігали важке, гробове мовчання.

— Я знаю, у чому справа, Любистку, — повільно сказав Регіс. — І нехай же я тебе заспокою. Я вампір, авжеж. Але крові я не п’ю.

Мовчання стало важким, наче свинець. Але Любисток не був би Любистком, якби змовчав також.

— Хіба ти погано мене зрозумів, — сказав він удавано безтурботно. — Не йдеться мені про…

— Я не п’ю кров, — урвав його Регіс. — Здавна. Відвик.

— Як це — відвик?

— Звичайно.

— Я й насправді не розумію…

— Вибач. Але то особиста справа.

— Але…

— Любистку! — відьмак не витримав, розвернувся у сідлі. — Регіс мить тому сказав тобі, аби ти пішов на хрін. Тільки що зробив те ввічливо. Будь ґречним, стули нарешті пельку.

Утім, посіяне зерно неспокою і сумнівів проросло й зійшло. Коли затрималися вони на ночівлю, атмосфера все ще була важкою і напруженою, і не послабила її навіть підстрелена Мільвою над річкою жирна казарка, яку вони обліпили глиною, спекли і з’їли, дочиста обгризаючи навіть найменші кісточки. Придавили голод, але неспокій залишився. Розмова не клеїлася, не дивлячись на титанічні зусилля Любистка. Балаканина поета перетворилася на монолог настільки очевидно, що нарешті й він сам те помітив і заткнувся. Гробову тишу, що запанувала біля вогнища, порушувало лише хрупотіння жованого кіньми сіна.

Незважаючи на пізню пору, якось ніхто не мав бажання спати. Мільва гріла воду у підвішеному над вогнем казанку й розпрямляла зам’яті пера на стрілах. Кагір лагодив порвану застібку чобота. Ґеральт стругав паличку. А Регіс обводив очима усіх по черзі.

— Ну добре, — сказав нарешті. — Бачу, що цього не уникнути. Здається, я вже давно повинен був вам пояснити певні справи…