Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

Фрінгілла перехилила шкарлупку, що її тримала у руці, й вилила на стіл трохи морської води.

— Закінчимо на цьому цю банальну розмову, — сказала. — Ложа вимагає від нас лише взаємної лояльності. Приязнь, на щастя, не є обов’язковою.

— Телепортувалася, — холодно й без емоцій ствердила Франческа Фіндабайр, як тільки вщухло замішання, викликане зникненням Йеннефер. — Немає чого гарячкувати, мої пані. Тепер ми вже нічого із тим не зробимо. Вона задалеко. То моя помилка. Я підозрювала, що її обсидіанова зірка маскує відлуння заклять…

— Як вона те зробила, зараза? — крикнула Філіппа. — Відлуння вона стлумити могла, це неважко. Але яким дивом вона відкрила собі портал? Монтекальво має блокаду!

— Ніколи я її не любила, — стенула плечима Шеана де Танкарвіль. — Ніколи не схвалювала її стилю життя. Але ніколи не сумнівалася у її здібностях.

— Вона все рознесе по світу! — дерлася Сабріна Ґлевіссіг. — Усе про ложу! Побіжить просто…

— Дурня, — жваво урвала її Трісс Мерігольд, дивлячись на Франческу й Іду Емен. — Йеннефер нас не зрадить. Не для того вона втікала звідси, аби нас зрадити.

— Трісс каже правду, — підтримала її Маргарита Ло-Антіль. — Я знаю, навіщо вона втекла, кого хоче рятувати. Я бачила їх обох, її і Цірі, разом. І я все зрозуміла.

— А я нічого не розумію! — крикнула Сабріна, й знову стало гамірно.

Ассіре вар Анагід нахилилася до подруги.

— Я не питаю, навіщо ти це зробила, — прошепотіла. — Не питаю, як ти це зробила. Питаю: куди?

Фрінгілла Віго легенько посміхнулася, погладжуючи пальцями різблену голівку сфінкса на поручнях крісла.

— Та звідки я можу знати, — прошепотіла, — з якого узбережжя походять ці устриці?

Дітки, які гроном оточували мандрівного байкаря Посвиста, виразили протест, піднявши хаотичний і невимовний гармидер. Нарешті Коннор, син коваля, найстарший, найсильніший і найсміливіший — а передусім той, хто підніс байкареві двумисок, повний капусняку й прикрашеної шкварками картоплі, — виступив як речник і виразник думки загалу.

— Як же воно так? — крикнув. — Як же то так, діду? Як це: кінець на сьогодні? Чи воно годиться, на такому місці казку закінчувати? Розпаленими нас залишити? Хочемо ми знати, що далі було. Не станемо чекати, поки ви знову до села завітаєте, бо це ж за півроку чи й за рік може бути! Кажіть далі!

— Сонечко зайшло, — відповів дідуган. — До ліжечок вам час, малоліти. Як взавтра за роботою позіхати та стогнати станете, що батьки ваші скажуть? Знаю я, що скажуть. Знову старий Посвист їм до півночі теревенив, голови дітлахам билинами морочив, виспатися не дав. Тоді як знову він до села прийде, ніц йму не давати, ані каші, ані галушок, ані шкварок, а тіко гнати його, діда, бо від байок йго лишень шкода й негаразди…

— Аж ніяк так не скажуть! — хором закричали діти. — Розповідайте далі, діду! Просимо вас!

— Гммммм, — заплямкав дідуган, дивлячись на сонечко, що ховалося за верхівки дерев на другому березі Яруги. — Нехай буде. Але ось яка умова: один хай до хати бігцем мчить і кисляку нехай принесе, аби я мав чим горлянку змочити. А решта нехай думає, про чиї долі я маю казати, бо ж про усіх нині розповісти не встигну, нехай би й до заутрені я плів. Тре’ буде тоді обрати: об кім тера’, а об кім іншим разом.