Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— Відьмак Ґеральт, — почав казкар, — разом із новою компанією своєю, рушили на Анґрен, де багна й бори. У часи ті там бори були, хо-хо, не те, що зара’, зара’ й нема таких борів, у Брокілоні хіба… Дружина пішла на схід, угору по Ярузі, у бік урочищ Чорного Лісу. Спочатку добре їм велося, але потім, хо-хо… Що було — розповім…

Пливла, спліталася казка про давно минулі, забуті часи. Діти слухали.

Відьмак сидів на пеньку, угорі урвища, з якого розкривався вид на луги та очерети на березі Яруги. Сонце заходило. Журавлі здійнялися з боліт, затрубили, летіли клином.

Усе пішло на хрін, — подумалося відьмаку, коли оглядав він руїни лісорубського куреня і малесенький димок, що здіймався від вогнища Мільви. — Все з ніг на голову перевернулося. А так добре йшло. Дивна та моя компанія була — але була ж. Мали ми перед собою мету, близьку, реальну, конкретну. Через Анґрен на схід, до Каед Ду. І цілком добре нам ішлося. Але мусило піти нахрін. Фатум чи невдача?

Журавлі трубили гейнал [49] Журавлі трубили гейнал — гейналом в англійській традиції зветься релігійний гімн чи пісня, яку грають на заході чи на сході сонця сурмачі. .

Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа вів, їдучи на вороному нільфгардському жеребчику, здобутому відьмаком під Армерією. Жеребчик, хоча спочатку трохи лякався вампіра і його трав’яного запаху, швидко призвичаївся і завдавав клопотів не більше, ніж Плітка, що їхала із ним поряд, — та, вкушена ґедзем, устигла його брикнути. За Регісом і Ґеральтом на Пегасі тримався Любисток з перев’язаною головою і войовничою міною. По дорозі поет складав войовничу геройську пісню, у бойових мелодіях і римах якої звучали ремінісценції з недавніх пригод. Форма твору того явно підказувала, що під час тих пригод саме автор і виконавець виявився наймужнішим із мужніх. Похід замикали Мільва й Кагір Мавр Диффрин еп Келлах. Кагір їхав на віднайденому червоно-брунатному, тягнучи за собою сивка, на якого нав’ючили частину їхньої скромної екіпіровки.

Вони нарешті виїхали з надрічних боліт на сухі терени, що розташовані були вище, на пагорби, з яких могли вони бачити на півдні лискучу стрічку Великої Яруги, а на півночі — високі й скелясті підступи далекого масиву Магакам. Погода була чудовою, сонечко гріло, москіти перестали жалити й дзижчати коло вух. Чоботи та штанини висохли. На нагрітих схилах кущі ожини були чорні від плодів, коні знаходили травичку, струмки, що стікали з гір, несли кришталево чисту воду й були повні форелі. Коли настала ніч, можна було розпалити вогнище й навіть лягти коло нього. Словом, було чудово, а настрої мали відразу ж покращитися. Не покращилися. Чому воно так було, стало зрозумілим на першому ж з біваків.

— Зачекай хвильку, Ґеральте, — почав поет, розглядаючись і кахикаючи. — Не поспішай так до табору. Хочемо ми тут, на свободі, порозмовляти із тобою, я і Мільва. Йдеться про… Ну, про Регіса.

— Ага, — відьмак поклав на землю оберемок хмизу. — Почали ви боятися? Саме вчасно.

— Перестань, — скривився Любисток. — Ми прийняли його як товариша, він пообіцяв нам допомогу у пошуках Цірі. Мою власну шию витягнув з петлі, того я йому не забуду. Але ж, зараза, я відчуваю щось наче страх. Тебе воно дивує? Усе життя ти вистежував і вбивав таких, як він.

— Його я не вбив. І такого наміру не маю. Тобі вистачить цієї обіцянки? Як ні, то, хоча жаль сповню моє серце, я не в змозі вилікувати тебе від стану страху. То парадоксально, але серед нас єдиним, хто знається на лікуванні, є саме він, Регіс.

— Я сказав: перестань, — занервував трубадур. — Ти розмовляєш не із Йеннефер, тож даруй нам те дурнувате красномовство. Відповідай просто на просте запитання.

— Постав його. Без дурнуватого красномовства.

— Регіс — вампір. Це не таємниця, чим саме живляться вампіри. Що буде, коли він занадто зголодніє? Так-так, ми бачили, їв він риб’ячу юшку, з того часу їсть і п’є із нами, цілком нормально, як будь-хто з нас. Але чи… чи буде він в змозі опанувати спрагу… Ґеральте, чи я мушу тягнути тебе за язика?

— Він опанував жадобу крові, хоча був близько, коли твоя лилася у тебе з голови. Коли тебе перев’язав — навіть пальців не облизав. А тоді, під час повні, коли упилися ми мандрагоровим самогоном і заснули у нього в курені, він мав чудову можливість дістатися до нас. Ти перевірив, чи маєш сліди на своїй лебединій шиї?

— Нє кепкуй, відьмаче, — буркнула Мільва. — Ти ж про вампірів більше нашого знаєш. З Любистка насміхаєшся, так скажи тоді мені. Я у лісі виросла, до шкіл нє ходила, темна я. Але ж нє моя то вина, насміхатися над цим нє годиться. А я, соромно сказати, того Регіса також трохи боюся…