Рицар, як усі рицарі, вихований був на піснях бардів і рицарських романах. А там у дев’яти з десяти випадків дівочий спів чи крики були принадою, а рицарі, які йшли на відлуння, регулярно потрапляли в пастки. Нерідко — у смертельні.
Але цікавість перемогла. Рицареві, врешті-решт, було лише дев’ятнадцять. Був він дуже відважний і дуже нерозсудливий. Славетний першим, відомий був отим другим.
Він перевірив, чи добре ходить у піхвах меч, після чого потягнув коня й рушив пляжем у напрямку, звідки долинав спів. Далеко йти не довелося.
Берег тут був завалений ератичними [4] Назва «ератичний» походить від лат. erraticus — «блукаючий»; ератичним називають каміння, занесене льодовиками на велику відстань від виходів скельних порід.
валунами, темними, вигладженими до блиску, наче іграшками велетнів, недбало кинутими сюди або й забутими тут після закінчення забави. Деяке каміння лежало у водах озера, чорніло під прозорою поверхнею. Деяке виступало над поверхнею, омиване хвилями, і виглядало наче хребти левіафанів. Але найбільше каміння лежало на березі, від пляжу ген до лісу. Частина зарилася в пісок, лише трохи над ним здіймаючись, так, що про справжні розміри валунів можна було лише здогадуватися.
Спів, який рицар почув, долинав саме з-поза тих, прибережних каменів. А дівчина, яка співала, залишалася невидимою. Він потягнув коня, тримаючи його за мундштук і ніздрі, аби той не форкав і не іржав.
Одяг дівчини спочивав на одному з каменів, занурених у воду, пласкому, наче стіл. Сама вона, гола й занурена по пояс, милася, плюскаючись і приспівуючи при тому. Слів рицар не розпізнав.
І не дивно.
Дівчина — він би голову на те заклав — не була людиною з плоті й крові. Свідчило про це худеньке тіло, дивний колір волосся й голос. Хлопець був упевнений, що якби вона озирнулася, він би побачив великі мигдалеві очі. А якби відгорнула зі скроні попелясте волосся, то точно помітив би гострі, шпичасті кінчики вушної раковини.
То була мешканка Фаері [5] Власне, Faёrie — чарівна країна ельфів та фей у валлійському й британському фольклорі; шлях туди інколи відкривається через озера, а частіше — через пагорби.
. Фея. Одна з Тілвіт Тег [6] Тілвіт Тег (з вал. «Добра Сімейка») — це одна з назв ельфів у валлійському фольклорі. Відзначимо, що використана так звана непряма назва того народу, оскільки, згідно з давніми повір’ями, промовити справжнє ім’я когось надприродного — значить прикликати його.
. Одна з тих, кого пікти й ірландці звали Даойне Ші, Народом Пагорбів [7] «Народом Пагорбів» в ірландському фольклорі звуться ельфи (оскільки, згідно з віруваннями, у пагорбах — часто кришталевих — вони й живуть, відкриваючи ті Пагорби раз чи двічі на рік і заманюючи туди необережних мандрівників. Звернімо увагу ще на два моменти: по-перше, для позначення ельфів Галахад вживає те само слово, яким користуються ельфи у світі відьмака, — «Sidhe»; але в цьому випадку ми користуємося звичною для нас транскрипцією: «Ші». По-друге, розгляньмо перше слово того позначення «Daoine», що цілком відповідає презирливій назві людей у мові ельфів світу відьмака: «Dh’oine».
. Одна з тих, кого сакси звали ельфами.
Дівчина на мить перестала співати, занурилася по шию, запирхала й надзвичайно по-простацьки вилаялася. Утім, рицаря це не обдурило. Феї, як воно всюди відомо, уміли лаятися по-людськи. Куди гірше за конюхів. До того ж такі прокляття часто були вступом до якихось злостивих жартиків, любов’ю до яких феї славилися — наприклад, збільшити комусь носа до розмірів огірка-насінника або зменшити комусь чоловічу гордість до розмірів бобового зернятка.
Рицар не мав потреби ні в першому, ні в другому. Він приготувався вже тихенько відступити, аж раптом його зрадив кінь. Ні, не його власний жеребчик, утримуваний за ніздрі: він поводився спокійно й тихенько, наче миша. Зрадив його кінь феї — ворона кобила, яку рицар спершу й не помітив поміж валунами. Тепер смолисто-чорна кобилка вдарила копитом об каміння й привітально заіржала. Жеребчик рицаря трусонув головою й ввічливо відповів. Аж відлуння по воді пішло.
Фея вистрибнула з води, на мить демонструючи рицареві милі для ока округлості. Кинулася до скелі, на якій лежав її одяг. Але замість того, щоб підхопити якусь там сорочку й скромно прикритися, ельфійка вхопила меч і зі скреготом видобула з піхов, справляючись із залізом на диво вміло. Тривало те коротку мить, по якій фея присіла — навпочіпки чи на коліна, ховаючись у воді аж по ніс і виставивши над поверхнею випростану руку з мечем.
Читать дальше