Олег Авраменко - Принц Ґаллії

— Отакої! За ці півтора місяця ти, виявляється, дуже змінилася. Раніше вдавала з себе таку цнотливу, таку доброчесну, таку неприступну, лише зрідка дозволяла мені поцілувати тебе в губи, та й то з чистісіньких пустощів. А тепер от навпростець запрошуєш мене в своє ліжко. З чого б така раптова зміна?

Гелена зітхнула:

— Бо таке життя, Ґастоне. Це життя мене змінило, проти моєї волі змінило. Я завжди любила Рікарда, любила значно сильніше, ніж годиться сестрі любити брата. Скільки себе пам’ятаю, я шкодувала, що він мій рідний брат… Та ось Рікард помер. Я гірко оплакувала його, я виплакала по ньому всі сльози, що в мене були… — Тут вона схлипнула, ладна, всупереч своїм же словам, знову розридатися.

— Заспокойся, Гелено, — лагідно сказав Ґастон. — Не думай про минуле. Що було, того не повернеш.

Зо хвилю вона сумно дивилася на нього, потім відвела погляд і продовжила:

— Після смерті брата я стала батьковою спадкоємицею. Втративши людину, яку любила, я здобула незалежність, якої прагнула. Я отримала право розпоряджатися собою, як мені заманеться. Я не дурепа і не ханжа; незайманість ніколи не була для мене якоюсь самодостатньою цінністю. Але я порядна дівчина, і до пори до часу я дотримувалася всіх загальноприйнятих правил пристойності, знаючи, як ставляться до незаміжніх дівчат, що тягаються чоловіками. Навіть якщо вони знатного походження, їх все одно називають шльондрами!… Думаєш, мені це легко давалося — бути святенницею при Марґаритинім дворі? Аж ніяк! Проте я стримувала себе — поки це було необхідно. Тепер у цьому немає потреби, бо завдяки Рікардовій смерті… Бачить Бог, як би я хотіла, щоб не було цього „завдяки“!… Але ти правду кажеш: минулого не повернеш. Що було, те спливло, і тепер я належу до того привілейованого кола жінок, що й Бланка, Марґарита та Жоана. Як і вони, я незалежна. Як і вони, я вже недосяжна для пліткарів, вірніше, всілякі плітки означатимуть для мене не більше, ніж комарині укуси, — почухається трохи й мине. Тепер мені начхати на думку вищого світу, бо я, як майбутня ґрафиня Іверо, — не дружина якогось ґрафа, а сама по собі ґрафиня, — я і є той самий вищий світ найвищої проби. Тепер інші мені не указ, і всі, хто б то не був, будуть змушені приймати мене такою, яка я є, а не такою, якою б вони хотіли мене бачити… Ось вона, справжня причина зміни в мені. Можливо, я цинічна, але я не лицемірка. Раніше я прикидалася й лицемірила з необхідності, мені ніколи не було до душі моє власне лицемірство, і нарешті я позбулася необхідності постійно прикидатися й корчити з себе святенницю. З моїх плечей ніби гора звалилася — і це єдине, що хоч трохи утішає мене на думку про смерть Рікарда… Тому я кажу тобі прямо: будь моїм коханцем, — її обличчя розплилося в солодкій знемозі, — моїм коханим… Для мене не має значення, що ти одружений… тепер вже не має. Ти подобаєшся мені, і квит… Ну! — Заплющивши очі, вона простягла до нього руки.

Ґастон навіть не зрушив з місця у відповідь на її заклик. Він мовчки сидів у кріслі, втупившись поглядом у підлогу.

Гелена розплющила очі і миттю схопилася на ноги.

— Як це розуміти?! — вигукнула вона обурено і водночас розгублено. — Ти, хтива тварино, відмовляєшся? Я більше не збуджую тебе?

— Гелено, — тихо промовив д’Альбре. — Я не повідомив тобі ще однієї новини.

— Якої?

Він підвів на неї похмурий погляд:

— Я вже не одружений. Вже тиждень я вдівець.

Гелена тихо скрикнула і впала назад на канапу.

— Боже милостивий!… Як це сталося?

— Передчасні пологи, — коротко відповів Ґастон.

Після цього в кімнаті надовго запала мовчанка. Широко розплющивши очі, Гелена дивилася на Ґастона і думала майже про те саме, що й він.

— Останнім часом, — нарешті заговорив д’Альбре з болем і тугою в голосі, — я тільки й думав про те, як би розлучитися з Клотильдою, щоб мати змогу одружитися з тобою. Я так прагнув позбутися своєї дружини, що Сатана, видно, почув мої молитви і трохи підсобив мені… Після смерті твого брата змінилася не лише ти, а і я. Я зрозумів те, що було ясно, як Божий день, для всіх, крім мене. А саме — що я негідник, яких мало.

З цими словами він встав з крісла і попрямував до дверей. Гелена прожогом кинулася за ним, перегородила йому шлях і схопила його за обидві руки. Її обличчя промінилося гнівом і обуренням.

— Ти… ти…

Тут вона схлипнула і поклала голову на його плече.

— Так, ти негідник, яких мало. Я не вірю жодному слову з того, що наплели мені Бланка з Марґаритою. Я знаю, що ти був одним з тих, хто згубив мого брата. І я ненавиджу тебе за це. Чуєш, ненавиджу! Та разом з тим я люблю тебе, тварюко! Ти забрав у мене Рікарда — тож тепер, будь ласкавий, заміни мені його… Якщо ти сподіваєшся втекти від мене, забудь і думати про це. Я не відпущу тебе… Я розшукаю тебе навіть на краю світу, зрозумів? Тепер ти ніде від мене не подінешся. Решту життя до самої смерті ти спокутуватимеш свою провину переді мною. Проклятий!…