Олег Авраменко - Принц Ґаллії

Клавдій Іверо слухав Ернана, низько схиливши голову. Коли ж він підвів її, очі його гнівно блищали, риси обличчя загострили, воно набуло виразу непохитної рішучості. Ернан аж сторопів з несподіванки: де й поділися та втома і спустошеність, якими, здавалося, була просякнута вся істота ґрафа. У немічнім тілі ще жив здоровий дух!

— Пане де Шатоф’єр, — промовив ґраф. — Відколи помер мій син, у мене пропало бажання жити. Я дуже пишався Рікардом, можливо, перебільшував його достоїнства — але він був моїм єдиним сином. А зараз єдине, що ще тримає мене на цім світі, це жадоба помсти. Перш ніж умерти, я хочу помститися тим, хто погубив Рікарда. Раніше я ненавидів і тих, хто розкрив цю змову, хоч і не збирався мстити їм, але тепер… Тепер, коли виявилося, що Рікардові відводилася роль цапа-відбувайла, я щиро вдячний тим людям, що врятували його — хай не від смерті, але від посмертної ганьби. — Він утупився в Ернана допитливим поглядом. — Адже це ви, саме ви, я гадаю, викрили змовників?

Шатоф’єр відкрито глянув йому в очі.

— Так, — незворушно відповів він. — Це був я.

— Дякую вам, ґраф, — просто сказав Клавдій Іверо і сказав він це від усієї душі.

Ернан раптом відчув, як з глибини грудей до його горла підкочується клубок. Яка все-таки складна, думав він, яка страшна ця річ — життя, якщо часом виникають такі ситуації, коли вбитий горем батько щиро дякує людині, що викрила злочин його сина…

Тим часом ґраф, зібравшись з думками, знову заговорив:

— Отже, Фернандо де Уельва. Принц Кастилії, спадкоємець престолу, злочинець. На його совісті смерть Рікарда. Мало того, що він збирався вбити мого сина, він хотів зганьбити його, звалити на нього чужі гріхи — а сам залишився б незаплямованим… Йому немає місця на цьому світі, він має померти! — Клавдій Іверо посунувся вперед і навіть трохи підвівся. Його палаючий погляд, здавалося, пронизував Ернана наскрізь. — Пане де Шатоф’єр, віддайте мені цього виродка! Коли вже мені не судилося розквитатися з ґрафом Біскайським, цим покидьком, то я хоч помщуся іншому негідникові. Ради всього святого, заклинаю вас — віддайте мені принца Фернандо! Я не можу допустити, щоб він покинув ці стіни живим. Це буде наругою над пам’яттю мого сина — хай і не дуже світлою, а проте… Ґрафе, ви не можете, ви не маєте права відмовити мені! Всю відповідальність я беру на себе. Зрештою, ви в моєму замку, воїнів у мене значно більше, ніж у вас, і якщо виникне необхідність, я накажу арештувати всіх кастильських ґвардійців. Якщо ви вважатимете за потрібне, я задля годиться арештую й вас з ґрафом д’Альбре. Вам ніхто не поставить на карб, що ви з власної волі поступилися мені принцом — бо сила на моєму боці. В гіршому разі король Альфонсо звинуватить вас у зайвій довірливості — що ви поклалися на мою гостинність.

Ернан заперечно похитав головою:

— В таких радикальних заходах немає ніякої потреби, доне Клавдію. Кастильський король сповнений рішучості стратити свого брата — але для цього треба роздобути неспростовні докази його провини.

— Але ж вони є. У ґрафівни… цебто у ґрафині Біскайської.

— На жаль, вона знає замало. От якби … — тут Ернан замовк, ніби не наважуючись закінчити свою думку.

— Ну!

— Інша річ, якщо Фернандо де Уельва сам зізнається в своїх злочинних намірах. Якщо примусити його це зробити.

— І яким же чином?

Ернан в деталях виклав свій план дій.

— Гаразд, — кивнув Клавдій Іверо, вислухавши його. — Це мене цілком влаштовує. Я зараз же дам відповідні розпорядження. Ось тільки… А що коли Фернандо нічого не визнає?

— Тоді я скажу донові Альфонсо, що був змушений поступитися вам. Адже сила справді на вашому боці. Сподіваюся, що в такому разі ви підтвердите цей факт у листі до короля.

— Можете не сумніватися, ґрафе. Я ж з самого початку пропонував взяти всю відповідальність на себе… Втім, так чи інакше, злочинець не уникне заслуженої кари. І тоді зостанеться лише ґраф Біскайський… а також Марґарита, — несподівано для Ернана додав Клавдій Іверо, і очі його знову зблиснули. —Насправді це вона згубила Рікарда… Та її нехай покарає Господь.

Після бесіди з ґрафом Іверо Ернан повернувся до своїх покоїв і негайно викликав до себе лейтенанта кастильських ґвардійців. Це був п’ятдесятирічний солдат з пишними, припорошеними сивиною вусами і суворим, непроникливим обличчям вірного служаки, що користувався безмежною довірою як Фернандо IV, так і Альфонсо XIII.

— Пане де Сальседо, — сказав йому Шатоф’єр. — Ви ознайомлені з розпорядженням короля в усьому коритися мені?