Олег Авраменко - Принц Ґаллії

— Я… я нічого не знаю… Це все Інморте! Це він, він!…

— Коли має початися хвороба? — озвався Ернан.

— Я не… — Раптом в очах Фернандо спалахнули слабі вогники надії. — Я знаю, як допомогти братові! Везіть мене до нього! Я знаю протиотруту, я врятую його.

— Як? — скептично запитала ґрафиня. — Яку ви знаєте протиотруту?

— Я скажу лише братові. Він мусить дати слово, що помилує мене… Вам я нічого не скажу! Відвезіть мене до брата. Тільки йому…

Ернан заперечно похитав головою:

— Це виключено, монсеньйоре. Або ви скажете це зараз , і я даю слово, що скасую своє рішення про виконання вироку — якщо повірю вам. Або вас стратять — негайно. Ну!

— Я скажу лише братові… Тільки йому, йому одному… Я не вірю вашому слову, не вірю! Ви підлий негідник!… — Зрозумівши, що його план не спрацював, він остаточно впав у паніку: — Панове ґвардійці, не слухайте чужинця, везіть мене до брата. Я врятую його!… Врятую… допоможу… Везіть мене до брата, нехай він все вирішить… Панове ґвардійці!… Панове, не слухайтеся його… їх… Не дозволяйте їм убивати брата вашого короля. Панове гва… Ну, прошу вас, панове! Врятуйте мене, а я врятую брата… Ну, будь ласка!…

Проте жоден з тих, до кого так відчайдушно апелював Фернандо, навіть не зрушив з місця. Ґвардійці добре знали злостиву вдачу першого принца Кастилії і цілком усвідомлювали, що в разі, якщо йому вдасться викрутитися з цієї халепи, він ніколи не подарує їм свого приниження і постарається чимшвидше відправити їх всіх до праотців. А поза тим, вони не мали жодних ілюзій щодо того, який наказ віддав ґраф своїм воїнам на той випадок, коли хтось зробить спробу звільнити Фернандо.

Ернан запитливо поглянув на ґрафиню.

— Ні, — сказала Діана Юлія. — На жаль, дуже пізно. Протиотрута, навіть якщо вона є у принца Фернандо, в чому я сумніваюся, здатна лише нейтралізувати дію отрути. А вжитий королем трунок вже зробив свою справу і давно був виведений з організму. Він породив хворобу, і тепер нам залишається покладати всі надії на Бога і на мистецтво лікарів.

Шатоф’єр жестом підізвав до себе ката.

— Майстре, ви готові виконати свій обов’язок?

Кат ствердно кивнув:

— Так, пане, готовий. Я отримав від дона Клавдія наказ виконати вирок іменем його величності короля Кастилії та Леону.

— Тож робіть свою справу, майстре.

Кат мовчки вклонився, повернувся до ешафота і піднявся дерев’яними сходами на поміст. Фернандо знову зарепетував.

— Що ти робиш, Ернане?! — схаменувся Ґастон. — Це вже поза програмою. Дон Альфонсо не…

— Мовчи! — засичав на нього Ернан. — Я знаю, що роблю.

— А сповідь?! — раптом вигукнув Фернандо, урвавши нарікання і прокльони. — А як же сповідь? Я хочу висповідатися своєму духівникові. Везіть мене в Толедо до мого духівника.

— В цьому немає потреби, — з глумливим осміхом відповів Шатоф’єр. — Відповідно до булли найсвятішого отця від 1123-го року кожен посвячений лицар ордена Храму Сіонського має право давати передсмертне відпущення гріхів — in extremis [53] In extremis — тут, за виняткових обставин (лат.). , як там сказано. Отож я до послуг вашої високості.

Фернандо злякано відсахнувся:

— Ні! Ні! Тільки не це!…

Ернан байдуже знизав плечима. Іншої відповіді він не чекав, проте не зміг утриматися від спокуси наостанку позбиткуватися над своїм ворогом. Пізніше, коли він згадував про це, йому щоразу ставало соромно за свою хлоп’ячу витівку.

— Превелебний отче, — звернувся Шатоф’єр до капелана. — Проведіть його високість в останню путь.

Відтак Ернан пильно подивився на Фернандо і додав:

— Хоч його превелебність не належить до ордену єзуїтів, я не вважаю цю обставину серйозною перешкодою для прийняття ним вашої останньої сповіді… Прощавайте, монсеньйоре. Не скажу, що знайомство з вами дало мені велику втіху. І хай простить вас Бог.

Фернандо пронизливо скрикнув і напівнепритомний повиснув на руках ґвардійців, які, за знаком Ернана, потягли його до ешафота.

Ґастон підійшов до Гелени і пошепки мовив:

— Тобі краще піти звідси.

Вона рішуче похитала головою:

— Ні, я залишуся. Я хочу подивитися. Батько мені все розповів. Я знаю, що цей негідник погубив мого брата і хотів зганьбити його. — Гелена замовкла і міцно стисла губи.

Хтось схопив Ґастона за лікоть. Він озирнувся і побачив Монтіні.

— Чого тобі, хлопче?

— Мені… мені моторошно…

— То відвернися. І затули вуха. Чи взагалі забирайся геть. Гадаєш, мені це приємно?