Володимир Сорокін - День опричника

— Гаразд, нехай буде по-вашому, — зітхає Государ. І голосно каже: — Андрію!

Секунд п’ятнадцять минає, і праворуч від лику Государя у фіолетово-синій рамочці з’являється невелике зображення графа Урусова. Зі змарнілого, важкого обличчя графа зрозуміло, що вже читав він поему цю, і читав не раз.

— Здрастуйте, батечку, — граф схиляє свою велику, вухату голову на короткій шиї, з вузьким чолом і великими рисами обличчя; каштанове волосся на його маківці рідке.

— Здрастуй, здрастуй, зятьку, — сіро-блакитні очі дивляться незворушно. — Читав поему про себе?

— Читав, батечку.

— Непогано написано, чорти б його взяли? А мої академіки торочать — нема в нас гарних поетів!

Мовчить граф Урусов, міцно стуливши вузькі губи. Рот у нього, як у жаби, широкий надто.

— Скажи нам, Андрію, чи правда це?

Мовчить граф, опустивши очі, вдихає, сопе й видихає обережно:

— Правда, Государю.

Тепер і сам Государ замислився, насупив брови. Стоїмо всі, чекаємо.

— То, значить, ти і справді любиш їть на пожежах? — питає Государ.

Киває головою важкою граф:

— Правда, Государю.

— Он воно що… Чутки до мене й раніше доходили, та я їм не вірив. Думав — наклепи зводять твої заздрісники. А ти, значить, он який…

— Государю, я вам зараз усе поясню…

— Коли це в тебе почалося?

— Государю, присягаюсь вам усіма святими, присягаюсь могилою матері моєї…

— Не присягайся, — каже Государ раптом так, що в нас в усіх волосся ворушиться.

І не крик це, і не скрегіт зубовний, а діє — як щипці розпечені.

Страшний гнів Государя. А ще страшніше, що ніколи Государ наш голосу не підвищує.

Граф Урусов не боязкого десятка чоловік, муж державний, верховода, мільйонщик із мільйонщиків, мисливець завзятий, на ведмедя принципово тільки з рогатиною ходить, але й той перед голосом цим блідне, ніби гімназист другого класу перед директором.

— Розказуй, коли ти вперше віддався пороку цьому.

Облизує граф свої пересохлі губи жаб’ячі:

— Государю, це… це почалося зовсім випадково… навіть якось вимушено. Хоч, звісна річ, я винен… тільки я… тільки я… це мій гріх, мій, пробачте…

— Розказуй по черзі.

— Я розкажу. Все розкажу, нічого не приховаю. У сімнадцятилітньому віці… Ішов я Ординкою, бачу — будинок горить, а в будинку — жінка кричить. Пожежники ще не приїхали. Люди мене підсадили, заліз я у вікно, щоб допомогти їй. А вона мені як кинеться на груди… Не знаю, Государю, що зі мною сталося… затьмарення якесь найшло… та й жінка, правду кажучи, не красуня, середнього віку… словом… я… словом…

— Ну?

— Словом, я оволодів нею, Государю. Ледь нас витягли потім із полум’я. А після пригоди тієї я сам не свій зробився — тільки про те й згадував. А через місяць у Свято-Петроград поїхав, іду Литейним — квартира горить на третьому поверсі. Тут мене ноги самі понесли — виламав двері, звідки сили взялися — не знаю.

А всередині там — мати з дитиною. Притискає її до грудей, кричить у вікно. Ну, я до неї ззаду й прилаштувався… А потім через півроку в Самарі казначейство зайнялося, а ми з батечком покійним на ярмарок приїхали, і, словом…

— Годі. Чий будинок востаннє горів?

— Княгині Бобринської.

— А чому цей віршомаз називає княгиню російську маркізою?

— Не знаю, Государю… Може, через ненависть до Росії.

— Зрозуміло. Тепер скажи чесно: ти цей будинок навмисно підпалив?

Завмирає граф, ніби змією вкушений. Опускає рисячі очі свої.

Мовчить.

— Я тебе питаю — ти будинок цей підпалив?

Зітхає тяжко граф:

— Не смію брехати вам, Государю. Підпалив.

Мовчить Государ. Потім каже:

— Порокові твоєму я не суддя — кожен із нас перед Богом за себе відповідає. А от підпалу я тобі не пробачу. Згинь!

Зникає лице Урусова. Залишаємось ми вчотирьох наодинці з Государем. Сумне чоло його.

— Та-а-к… — зітхає Государ. — І отакій худобині я довірив доньку свою.

Мовчимо ми.

— Ось що, князю, — веде далі Государ. — Діло це сімейне.

Я сам з ним розберусь.

— Як накажете, Государю. А що з пасквілянтом робити?

— Дійте за законом. Хоча… не треба. Це може викликати нездоровий інтерес. Скажіть йому просто, щоб він відтепер не писав нічого такого.

— Слухаюсь, Государю.

— Дякую всім за службу.

— Служимо батьківщині! — кланяємось ми.

Образ Государя зникає. Ми полегшено перезираємось. Бутурлін походжає кабінетом, хитає головою:

— Мерзотник Урусов… Так осоромитись!

— Слава Богу, що не нам це розхльобувати, — погладжує бороду Батя. — А хто все-таки автор?