Володимир Сорокін - День опричника

Згасає останній рядок. Зникає-розчиняється крамольна поема в темному повітрі. Піднімаються штори. Сидить мовчки Бутурлін. На Батю спрямовує очі карі. Озирається Батя на нас. Ясно, як день, на кого цей пасквіль націлено. По очах наших бачить Батя, що немає тут сумнівів жодних: похмурий граф оцей із діамантовим їжаком у персні — не хто інший, як граф Андрій Володимирович Урусов, зять Государя, професор суддівського права, дійсний академік Російської академії наук, почесний голова Розумної палати, голова Всеросійського кінного товариства, голова товариства сприяння повітроплаванню, голова товариства російського кулачного бою, товариш голови Східного казначейства, власник Південного порту, власник Ізмайлівського та Донського ринків, власник будівельного товариства «Московський підрядчик», власник підприємства «Московська цегла», співвласник Західної залізниці. А натяк на Малахітову залу теж зрозумілий: нове це приміщення, під Кремлівською залою концертною побудоване для відпочинку Внутрішнього Кола й наближених. Нове, а тому — модне. Та й будівництво зали Малахітової багато крамольних питань викликало. Були, були супротивники…

— Усе зрозуміло, опричники? — питає Бутурлін.

— Зрозуміло, князю, — відповідає Батя.

— Залишається дрібниця: знайти пасквілянта.

— Знайдемо гниду, нікуди не дінеться, — киває Батя.

І замислено смикаючи невеличку бороду свою, запитує:

— Государ знає?

— Знає, — лунає державний голос, і ми всі схиляємося в низьких поклонах, торкаючись правою рукою паркету.

Лик Государя з’являється в повітрі кабінету. Краєм ока помічаю золоту, переливчасту рамку довкола любого вузького обличчя з темно-русявою борідкою й тонкими вусами. Випрямляємось.

Государ дивиться на нас своїми виразними, пильними, щирими й проникливими сіро-блакитними очима. Погляд його неповторний. Його не сплутаєш із жодним іншим. І за цей погляд я готовий не вагаючись віддати життя своє.

— Читав, читав, — каже Государ. — Дотепно написано.

— Государю, ми знайдемо пасквілянта, запевняю вас, — каже Бутурлін.

— Не сумніваюсь. Хоча, маю зізнатися, Терентію Богдановичу, мене не це хвилює.

— Що ж вас хвилює, Государю?

— Мене, любий мій, хвилює — чи правда все те, що написано в поемі цій?

— Що саме, Государю?

— Усе.

Замислюється Бутурлін:

— Государю, важко сказати відразу. Дозвольте проглянути звіт пожежної управи?

— Та не треба ніякого пожежного звіту, князю, — прозорі очі Государя пронизують Бутурліна. — Потрібні свідчення очевидця події.

— Кого ви маєте на увазі, Государю?

— Героя поеми.

Замовкає Бутурлін, перезирається з Батею. Жовнами ходять широкі вилиці Баті.

— Государю, ми не маємо права допитувати членів родини вашої, — каже Батя.

— А я й не змушую вас нікого допитувати. Я просто хочу знати — чи правда все те, що там написано?

Знову мовчанка сповнює кабінет. Тільки переливається фарбами райдужними світлий образ Государя.

— Ну, що ж ви примовкли? — посміхається пан наш. — Без мене діла не буде?

— Без вас, Государю, жодного діла не буде, — схиляє лисувату голову досвідчений Бутурлін.