Юрий Долгушин - ГЧ

І справді! Адже коли б Ганс не придумав цього «ключа» і не передав його Миколі, можливо, Ридан не одержав би «Генератора чудес». А тоді не було б ні риданівських наукових перемог, ні злочину Віклінга, ні його викриття, ні загибелі і врятування Ганни. Нічого не було б!

— Розкажіть ще, як ви пробралися до нас, у Союз, — підказав нарком.

Ганс розповідає, Ганна перекладає…

Минуло майже два місяці з того моменту, коли, сидячи за столом у кают-компанії «Ервалли», він зрозумів, що провалився, загинув, отруєний і, втрачаючи свідомість, схилив голову, щоб, не підвести її вже ніколи.

Потім він підвів голову, пересвідчився, що живий, здоровий і врятований друзями.

Ніхто не пояснив йому, що тут сталося: це була державна таємниця. Але допитливий розум його не міг заспокоїтись; деякі спостереження, зроблені відразу ж після повернення свідомості, переконували його, що це був сон, що всі, хто перебував тоді на «Ерваллі», піддалися йому, що сон цей викликаний був штучно на відстані і, виходить, мав на меті захоплення шпигунського судна радянськими прикордонниками. Але як саме та чим можна усипляти людей на відстані?!

Прийшовши сьогодні сюди, він упізнав у професорові того, хто був тоді серед друзів. А тепер із прослуханих щойно розповідей він збагнув, що існує генератор випромінювань, який діє на мозок; створений він цими чудовими радянськими вченими, що перемогли навіть смерть.

Ридан тепер пригадав, де він бачив це обличчя, ці глибоко посаджені очі. І пригадав фразу, сказану там майором: «Ви врятували життя цьому хорошому хлопцеві…» Тепер про це дізнався і Микола, який сидів тоді на маяку…

Ганс Ріккерт, скінчивши свою розповідь, підвівся, повернувся до Ридана та Миколи, який сидів за ним, і сказав:

— Я розумію, що ваш апарат, який викликає сон, велика таємниця Радянської держави. Я догадався про його існування із сьогоднішніх розмов. Але прошу вас не тривожитись. Повірте, що жодна людина ніколи ні про що не дізнається від мене. А тепер дозвольте від усього серця, — він приклав руку до грудей, — подякувати вам. Коли б не ви, я не зміг би виконати того, що вважав за свій обов’язок. І мене можна було б знайти зараз де-небудь на дні Балтійського моря… з тягарем на ногах. А життя… все-таки дуже хороша річ!

— Дозвольте… — немов насилу осягаючи думку, яка зненацька вразила його, сказав Микола, звертаючись до Ганса. — Два місяці тому ви вже були в нас і передали властям те, що заповідав вам товариш Мюленберг. А знаєте, що сталося через… два тижні після того, коли ми були вже на Уфі? Ми одержали від вас радіограму з текстом опису винаходу Гросса! Навіщо це? І звідки ви передавали?

Ганс замислився.

— Ви одержали весь текст розрахунків Гросса? — спитав він.

— Ні. Тільки початок. Потім передачу заглушили.

— Як добре, що ви мені це сказали! Тепер я спокійний. Виходить, його не спіймали. Річ у тім, що я доручив одному вірному товаришеві продовжувати без мене ці спроби передавати текст. На всяк випадок. Адже я міг. і не дістатись до вас!.. Але як же ви, мандруючи в човні, одержали його повідомлення? Невже брали з собою рацію?

— Ні, — розсміявся Микола, — я теж виїхав, залишивши товариша за своїм передавачем… Він і переслав нам текст…

— Знаєте, — сказав нарком несподівано. — Ви і не уявляєте собі, яка чиста тут атмосфера, як приємно бути серед вас, відчувати цю міцну дружбу…

— І не тільки дружбу, — підказав Ридан.

— Справді?! — нарком простяг руки, показуючи відразу на Ганну й Миколу. — Вони? Щиро кажучи, я це помітив… Що ж, давайте наповнимо келихи… Отже…

— За любов! — тихо, але твердо, без усмішки, промовила Наталя. Нарком примружившись глянув на неї і поставив келих.

— Стривайте лиш, тут щось негаразд.

— Не зовсім гаразд, — підтвердив Ридан. — Бачте, за нашим столом не вистачає Федора Івановича. Він приїде у відпустку, тоді буде все гаразд.

— Хто це?

— Інженер Решетков, ви його знаєте, ініціатор «сушарки», пам’ятаєте?

— Аякже. Схвалюю, Наталю! Де ж він?

— У Примор’ї. Лейтенант прикордонних військ. Виїхав відразу після Уфи.

— Що ж, Наталю, не журіться, усе в свій час. І в наших силах цей час наблизити, — сказав нарком. — А дружба — найголовніше… навіть у коханні… Тому — за любов і дружбу!.. Ну, а тепер дозвольте мені слово для невеликого повідомлення. Сьогодні відбулося засідання Президії Верховної Ради, на якому ухвалено кілька цікавих для нас рішень. Перше — таке.

Нарком вийняв з верхньої кишені френча складений навпіл папірець і прочитав: