Юрий Долгушин - ГЧ

— Ви чекаєте? Але вже не треба чергувати, хіба Костянтин Олександрович не сказав вам?

— Ні, нічого не казав, — відповів Микола, і Наталя помітила його смуток. Вона посміхнулась до нього підбадьорливо.

— Ідіть. Півгодини у вашому розпорядженні. Я — у ванну.

Микола мовчки підійшов до ліжка, пильно вдивляючись у вічі Ганни. Йому здавалось, що вони бачать його думки й кличуть його. Ганна теж мовчала. Потім вона простягла йому руку, і це був той самий рух, якого він чекав. Він узяв цю безсилу, худеньку руку з довгими; тонкими пальцями, припав до неї щокою, всім обличчям і поцілував. Очі Ганни — великі, потемнілі, дивилися серйозно й відкрито, нібито насилу вміщували щось неосяжне. Вона підвелась і сіла на ліжку, підібгавши коліна.

— Я сьогодні не все розповіла слідчому, — сказала вона. — Найголовніше утаїла, бо йому це не потрібно… Та й нікому не потрібно… крім нас… Коли я заснула там, за кущами, ще до появи Віклінга, мені приснився сон. Наче я стою у воді, а світло таке сліпуче, що я не можу розплющити очей і не знаю, куди йти. Мені стає страшно, я кличу вас… Ви приходите, берете мене на руки, несете до берега… і кажете: «Отак ми будемо йти разом… завжди разом…» Я пригадала це, як тільки опам’яталася.

— Ганнусю, люба, адже це саме я й хотів сказати вам зараз!

Він схопився, безтямним рухом підняв її на руки разом з ковдрою, міцно пригорнув до себе і, цілуючи, поніс по кімнаті. Вона здавалась йому невагомою.

— Ось так це було, Галю?

— Так… так, Колю!.. Значить, назавжди?

— Назавжди, Ганнусю!

— І я… назавжди!.. А тепер поклади мене знову на берег і йди. Більше нам сьогодні ні про що говорити не треба. Правда?.. Колю, я щаслива!

— Я теж, Галю. На добраніч… Спи спокійно… якщо це можливо.

Він майже вибіг з кімнати, відчуваючи, що йому справді треба зараз побути самому.

Життя потроху налагоджувалось.

Величезне щастя, міцно заволодівши всіма риданівцями, творило свої звичайні чудеса: упорядковувало нерви, породжувало нові джерела енергії й сили, робило світ чудовим і трохи, немов жартуючи, плутало думки й справи людей.

Матуся відновив колишній порядок у лабораторії, виніс усе обладнання, зв’язане з оживленням Ганни. Ридан «пройшовся» по інституту, влаштував кілька нарад співробітників, налагодив і спрямував їхню роботу і вже знову взявся за своє «градуювання», далеко ще не закінчене.

У Миколи знайшлося чимало турбот, пов’язаних з випуском серії нових «ГЧ», пристосованих для оборонних цілей. Внаслідок того досвіду, який Микола набув під час операцій на маяку Стеншер, в апарат було внесено конструктивні зміни. Працював він, як і раніш, із захопленням і бездоганною точністю, але в оформленні, в необхідній тепер документації своїх нововведень раз у раз помилявся, плутав… У цьому саме відбивалася «гра» його щастя. Тепер він уже розумів, чим відрізняється любов до Ганни, яка захопила його з такою надзвичайною силою, від любові до неї всіх близьких людей…

Гірше було Наталі. Вона раніше за інших звикла до повернення Ганни з небуття, а Федір був так далеко! Звичайно, Федір уже знав усе, але як нестерпно довго йшли листи до нього і від нього!..

Незабаром Риданові подзвонив нарком. Йому треба було влаштувати негайну консультацію з Тунгусовим з приводу одного «дуже цікавого» винаходу. Але він просив дозволу самому приїхати разом з винахідником на Ординку.

— Хочу, нарешті, побачити вас усіх, — сказав він. — Приїду ввечері на годинку відпочити, подихати вашим живлючим повітрям. Можна?

Професор негайно зібрав усіх і оголосив аврал. «Це щось воно неспроста», — подумав він.

Увечері, ледве риданівці встигли підготуватись до зустрічі, внизу пролунав енергійний, короткий дзвінок.

Нарком увійшов разом із худорлявим білявим юнаком. Риси обличчя юнака свідчили про те, що йому довелося чимало пережити на своєму недовгому віку. Увага господарів, які вийшли назустріч гостям, збентежила його.

— Привіт чаклунам двадцятого століття. Оце тільки зараз я знайшов для вас влучну назву, — весело говорив нарком, міцно потискуючи всім руки. — Знайомтеся з новим товаришем. Доручаю його вам, Ганно Костянтинівно, він розмовляє тільки німецькою мовою і треба, щоб Микола Арсенович обмізкував ідею, яку він пропонує. Так що будете перекладачем.

— Він німець? — тривожно спитала Наталя. Нарком розсміявся.

— Ну й що ж, що німець? Німці різні бувають. Тиснучи руку професорові, юнак пильно вдивлявся в нього, ніби пригадуючи.