Людмила Коваленко: Рік 2245

Пілот передихнув, і коротке, хрипке виття вирвалось з його грудей разом з повітрям. Всім стало легше, ніби вони всі викрикнули своє напруження.

Очет літав колом над літаком. Забирав все ширше і ширше коло і раптом спинився.

В снігу чорніла велика купа.

— Ми, — скрикнули всі троє, а Ранцев почув, як рука бортмеханіка боляче впилася в його. То було людське. Від того було легше.

Всі троє лежали, притулившись один до одного, пілот в центрі, двоє інших по боках. Обличчя і пози були різні. Пілот лежав на спині, ніби стрижень усієї групи, і на замерзлому восковому обличчі відбивалась безконечна втома від обов’язку бути зразком і підтримкою.

— А я сміюся. Я сміюся, — раптом закричав бортмеханік, пускаючи руку Ранцева і тичучи на екран. — Я сміюся. Ха-ха-ха, — і він справді почав реготатись, захлинаючись, корчачись, скрикуючи і підвиваючи.

Картини з екрану зникли. Всі інстинктивно обернулись. Очет дивився на бортмеханіка замислено і співчутливо. Потім узяв з столу таблетку, кинув у склянку з водою і подав.

Бортмеханік жадібно припав до неї, колотячи зубами об скло, здригаючись од спазм.

Очет знову узяв таріль з таблетками і велично, майже гордо простягнув її трьом. Ті покірно взяли їх і проковтнули.

Не в силі були думати і противитись. Тупо й здивовано дивились один на одного, ніби питаючи, що є правда, а що є уява, що є смерть, а що — життя.

Першим отямився пілот. Чітко ляпаючи босими ногами, підійшов військовим кроком до Очета і простягнув йому урочисто руку. Той трохи здивувався, але довірливо поклав свою, яку пілот сердечно потиснув.

— All right, — сказав чомусь по-англійському. — All right, старий. Іменем старшого пілота дякую за спасіння моєї команди.

Вперше за весь час Очет усміхнувся. Не устами. Тільки в очах з’явилось щось м’яке і радісне. Він поклав свою старечу руку на руку пілота і ніжно погладив її.

Пілот раптом утратив військову поставу. Плечі йому струсило, і він рвучко одвернувся від усіх, не то шепочучи, не то стогнучи:

— Ех, старий, старий…

Всі ніяково мовчали.

— Т-так, — раптом голосно протягнув Ранцев, ніби прокидаючись зо сну і широко розправляючи руки. — Значить — живемо! Але котрий же тепер рік? Як його спитати? Чуєш, старий, котрий рік? Рік?

Очет допитливо дивився, але не розумів.

Молодий бортмеханік раптом вмочив пальця в воду і почав писати:

— 365, 365, 365, 366, 365, 365, 365, 366…

Очет прочитав, покивав головою на знак, що розуміє і показав рукою вгору над столом.

Всі глянули туди.

На другому вузенькому непрозорому екранчику веселими зеленими буквами танцював напис:

21 September, 2245.

Коли Ранцев розкрив очі, інші ще спали. Він був радий тому. Крізь щілини між повернутими впоперек скляними цеглами обвівала його ніжна прохолода ранку, і якась неясна музика доносилась віддалік.

Прислухався. Ні, то не були мелодії летунів, а радісний пташиний гомін. Одвернувся од стіни і глянув угору. Вночі крізь прозорі скла бачив зорі над собою. Як давнього знайомого побачив Великий Віз і далі Полярну зірку. Тепер скла були блакитні, і рожеві промені ранішнього сонця лягали ліловими кратками на підлогу.

«Отже, мене воскресили. Я воскрес, — думав Ранцев, стиснувши зуби і пильно вдивляючись в стелю. — Воскрес! Пролежав під снігом триста років і тепер воскрес», — повторював уперто, переконуючи себе в факті. Але за словами не вчував жодного змісту.

З трьох інших ліжок долетіло рівне дихання. Ранцев невдоволено скосив туди очі.

«А навіщо воскресили їх? — неприязно і зневажливо викривив уста. — Перестарався старий».

Ці троє заважали йому. Знали того Ранцева, з попереднього життя, він для них не новий, не надзвичайний, як для інших.

Чудо! Ранцев побачив в уяві велику афішу і тихенько розсміявся. От був би фурор тому триста років. Хоч хто знає, може, тоді шльопнули б його, щоб помер удруге і не баламутив людей чудесами… З тими годі було зрозуміти, що годиться, а що ні… Все мінялось, крутилось, як порожній млин… І ці троє поруч нагадують все те і заважають. Він, Ранцев, мусить бути першим… Не першим, а єдиним…

«Бомба! — раптом згадав він і сів. За всіма картинами вчорашнього дня забув про неї. А то була його єдина надія, єдиний засіб добитися влади. — А над теперішніми людьми, мабуть, легко владати… Оволодіти їхньою технікою… Вона, видно, проста. Цей старий навчить мене… Треба придобритись, щоб не свердлив буркалами… Але найперше — сховати бомбу, поки ніхто не побачив і не догадався, що це таке».