Людмила Коваленко: Рік 2245

— Ну от, я убив його.

Очі розкрилися знову питанням і наказом, і Юрко відповів:

— Я знаю… Я не можу бути між вами. Я піду… Куди мені йти?

Він вдивився в очі:

— Туди? За завісу? До них? Назад до них… Це несправедливо! Знову я буду вчити їх вірити в Бога, а вони будуть рубати один одному руки і виривати язики — і все ніби за віру? І знову я буду співати їм найкращі пісні, а вони будуть казати, що то вони так гарно співають?! І знову вони будуть учити моїх дітей убивати брата?… О, ні, дозволь мені лишитися десь тут, на Україні! Відгороди для мене оцей шматок землі, де я пролив його кров — і нехай я буду тут!..

Та очі дивились не рухаючись, і Юрко покірно сказав:

— Гаразд. Як так треба — нехай! Я йду…

— Може, тепер не буде так погано, — з надією сказала Омем. — Може, тепер, коли Авель убив Каїна…

Та під поглядом очей, вона замовкла і сказала покірно.

— Так. Я піду з ним, бо я бачила убивство і хотіла його…

— Я теж бачила убивство, — сказала Марія. — Я іду з ним.

— Ні, — сказав Юрко.

— Я поклала в твою руку камінь — я теж винна.

— Ні, — сказав Юрко.

— Я іду, — твердо повторила Марія. — Я сказала тобі ще в літаку: «Де ти, там і я»… Я іду з тобою.

Вона подивилися в очі і покірно похитала головою:

— Так. Я люблю його і я буду там, де він.

— Справді любиш? — спитав Юрко.

— Ти ж бачив. На життя і смерть.

— Тоді ходім…

Омем скерувала свій коробок з Початком на непроникливу заслону і через хвилину зняла його, поклала на землю і перша пішла крізь неї, мацаючи руками невидимий отвір.

Юрко і Марія, тримаючись за руки пішли за нею.

Ще тримаючись рукою за край заслони, Марія спинилась й сказала очам:

— Скажи матері і батькові, що я їх любила.

Вони перейшли невидимий поріг і вступили в гущавину лісу, де панувала причаєна, насторожена тиша. Вони мусили почати все спочатку.

Очі повільно закрились і зникли.

Кінець.

Книгу повернув українському читачеві

Роман КОНОНЕНКО, 2015