Людмила Коваленко: Рік 2245

Ще раз роздивився навкруги і примітив унизу на колоні цифри. Схилився:

«II. III. III.» — стояло там.

«Тепер легше буде примітити», — зрадів і почав шукати дороги додому.

Коли дійшов до двору, спинився вражений. Двір був повен людей. Не так двір, як над двором. Літали, радісно вигукували, вимахували руками, одлітали і знову верталися.

Все це стреміло до Очета. Той стояв, трохи зігнувшись, як завжди, але очі його сяяли такою любов’ю, така загальна приязнь била в очі від тієї групки, що Ранцеву вдарила в груди люта зависть.

«Так он він який! — дрогнуло щось у нього від зависти, гніву і зневаги. — То він тут велике цабе… Такий старий гриб…»

Проте, не спиняв кроку і йшов до людей, бажаючи швидше, швидше, швидше зрозуміти, розібратися в відносинах, зорієнтуватися, вивчити, опанувати і заволодіти.

Люди теж побачили його, і в дворі раптом затихло. Мовчали і дивились на нього, і він почував, як під тими поглядами ноги його важніють і прилипають до землі.

Очет сказав своїм:

— Бачите, ось він стоїть. Обідраний, замурзаний, вимазаний травою і землею. Не мився ще, і запахом свого тіла не соромиться затруювати нам повітря… І його душа така сама брудна, обідрана і смердюча. Його злість, недовір’я, брутальність і підозра поранили мені усе тіло.

— Чом ти не спустив непроникливу заслону? — спитала одна з дівчат.

— Хотів пізнати його… пізнати, кого пустив до вас.

— О, — засміялось кілька голосів. — Він нам не страшний… Що робити з ним?

— Візьміть їх усіх з собою і покажіть їм наш світ. Учіть мови, учіть наших звичаїв і законів… Але наших знань не відкривайте — покажіть стільки, скільки знає школяр в школі. Більше поки що не смієте їм одкривати.

— Добре, добре, — залунали голоси, а один весело продекламував:

Всі засміялись, навіть Очет усміхнувся і сказав молодикові:

— Візьми його, Петрику, і поведи митися. Я вчора показав йому, але він уже забув.

— А де вони будуть потім жити?

— В своїй хаті, — знизав плечима Очет.

— Але ж…

— В своїй хаті, — твердо повторив Очет. — Ти знаєш закон: хто хоче мати свою хату, повинен збудувати її власними руками. Тільки тоді шануватиме він працю і хату іншого.

— Налийте, налийте бокали вина-а-а, — почулося раптом із хати, і на порозі став пілот.

Скуйовджене волосся спадало на чоло, одежа була зім’ята від сну, але очі сяяли жадобою життя, до якого він знову повернувся.

— Доброго ранку, діду! — закричав він, вимахуючи на привітання рушником. — І вам усім, добрі люди!

Говорив своєю мовою, незрозумілою, але були зрозумілі його очі і вираз обличчя.

Стало легше. Зникла прірва між людьми двох століть. Вже було можна підійти до знайд і почати говорити.

Першим підлетів до Ранцева той молодик, що декламував віршика, і вказавши на себе сказав:

— Петрик.

— Ура-а-а, — закричав пілот, вдаряючи себе в груди і рекомендуючись: — Я теж Петрик.

— Ятежпетрик, — заучуючи повторив Петрик.

— Ні, ні, — замотав головою пілот і пристукуючи себе в груди проскандував співучо: — Петро Гаркушенко — Петрик, Петро Гаркушенко — Петрик.

— Петро, Петро, — закивав головою молодик, і ім’я веселим відгомоном перекотилися над двором і полетіло десь далі в повітря.

— Не до тебе говорять — то й мовчи, — тупим клином брутальности врізався зненацька в той гомін сухий голос Ранцева. — Іван. Ранцев Іван, — сказав він Петрику, що ще широко усміхався, дивлячись на пілота.

— Кмед — назвала його вчора Омем, — сказав втомлено Очет. — Кмед… І ви бачите, що він такий і є.

— О, Очет. Ти вже не любиш його і не хочеш навіть полюбити, — з огірчення і докором сказала одна з дівчат.

— І люблю, і не люблю, — сказав Очет, і легка хвиля рум’янцю прокотилася по його обличчю.

Побачивши це, молодь опустила очі, немов побачивши велике упокорення старого.

— І люблю, і не люблю, — повторив Очет. — Люблю, бо це я оживив його, вернув до життя. Не люблю, бо він не такий, якою повинна бути людина. І я не знаю, чи добре я зробив, що пустив його сюди, між вас.

— Це як мій батько, — засміявся Петрик. — Він каже, що коли б він знав, що в нього будуть такі сини, як я і Лексі, то він тричі подумав би перед тим, як одружитись.

Очет здригнувся, підвів голову і довго мовчки дивився на Петрика, вслухаючись в його думки і в свої почування. Усміхнувся і згідливо хитнув головою:

— Мабуть, маєш рацію. Я не був батьком і не міг зрозуміти своїх почувань… Коли б дав життя такому, як ти, то не боявся б, але тепер не знаю, чого вартий оцей мій синок.