Людмила Коваленко - Рік 2245

Тільки тепер глянув на обличчя. В очі кинулись рівні густі брови і довгі опущені вії. Трохи завеликі губи розпустились вві сні, як у дитини. Спала довірливо, спокійно. Ніби була у себе в хаті, серед рідних, певна, що нема небезпеки і не може її бути. Але ті брови і щось у підборідді, якась твердість, і той з горбиком ніс знову нагадали Іванові: «Обережно!»

Пішов до інших. У всіх були однакові коробочки з однакового металу. В того, що спав розкинувшись навзнак, міг роздивитись, як навколо паска звисає мережка дзвіночків. Усе було з одного чистого матово-білого металу.

«У всіх платина, — подумав прикро. — Всі, видно, з багатеньких».

Скривився злісно. З найдальших бганок пам’яти вилізло і злою жабою розсілось півзабуте, але міцно викарбуване слово:

«Бур-жуй-чи-ки».

Засміявся з радости. То було слово, яке виправдувало його зависть і давало нову силу його злобі. То був камінь, на який він міг опертися, важіль, — що невідклично підважував усяку будову.

Тепер знав, що робити, звідки починати. Заспокоєний вернувся до товаришів і ліг. Заснув скоро.

Прокинувся останній, коли інші вже сиділи на траві, сушачи мокре волосся.

— Купатися. Швидше! — весело гукнув йому Петрик.

— Як, ще раз? — невдоволено перепитав Іван.

— А ти думав? Тут, брат, і шкіра скоро пооблазить — мийся та й мийся, — засміявся мовчазний Алямбек.

Іван поплентався до басейну. Повернувся відсвіжений і навіть трохи заспокоєний.

Петрик знов дав їм по таблетці, і вони засіли перед екраном.

— Починаємо, — гукнув Петрик. — Спершу повторимо: це — Мати… — і здивовано замовк.

Замість Матері на екрані з’явився Іван, злодійкувато роззираючись на всі боки і підкрадаючись до дівчини. В обличчі було стільки злоби і зневаги, що дівчина схопилася на ноги, як від справжнього удару батогом.

— Кмед! — гукнула вона, не одриваючи очей від хитро-затайливого і злосливого обличчя, що нахилялося над нею.

Всі літуни схопилися з місць, похмурі і насторожені.

На екрані Іван обдивлявся коробок.

— Ну, ну, брат, — покрутив головою пілот, — хоч би ти для першого дня стримався. Це ж тобі не Австрія.

Іван злісно скосив на нього очі і перевів погляд на інших. Ті дивились на екран, зібравшись навколо дівчини, як вірна охорона. Але Іван на екрані відійшов від дівчини, і всі полегшено зітхнули.

— Шукає тут розгадки, — засміялась дівчина, і легка насмішка продзвеніла в її голосі.

Вона скинула з себе коробок і подала Іванові:

— Дивись!

Іван узяв коробочок і незграбно тримав перед собою, не знаючи, що з ним робити.

Трійка присунулась до нього, цікаво розглядаючи коробочок.

— Не добереш, що й до чого, — зідхнув пілот. — Ні тобі мотора, ні пального… Все закрито… Якась нова техніка з атомом.

Дівчина відібрала від Івана коробок, одягла, повісила, натиснула на западину і легко знялася в повітрі під ніжний передзвін. Одразу ж спустилася на землю і одягла коробочок і дзвіночки на Івана.

— Натисни, — показала на западинку.

Іван натиснув. Не було жодного звуку ні поруху.

Дівчина засміялась і відібрала коробочок назад.

— Вчитися треба. Знати, — сказала вона і похлопала себе долонею по лобі.

— Дурник ще ти, голубе, — перетлумачив по своєму веселий Юрко. — Тут треба добре головою працювати, а не то що, — лап рукою та й полетів.

Іван повернувся до Петрика і сказав обурено:

— То ви такі хороші, а ти мене потайки на екрані ловив? Свиня ти після цього.

Петрик вслухався, потім запитливо показав на екрані. Там поміж плутаних гілок з’явилася величезна голова дикого кабана, що люто, підозріло пронизував їх маленькими очицями.

— То ти свиня, — засміявся пілот. — Точнісінько так і дивишся, як оцей.

Петрик показав на екран, потім на себе, запитуючи.

— Так, — уперто потакнув головою Іван, — навіщо наставляв на мене екран?

Петрик зашарівся, потім раптом зблід. Літуни знову посуворішали і ступили крок до нього, як раніше до дівчини.

— Ні, — помотав головою Петрик. — То не я. То Старші, — і він повів рукою вгору і навколо.

Іван глянув за його рукою в небо і засміявся зневажливо:

— Крутить мені кульки. Все ж із неба не злетів хтось вмикати екрана.

— Та вони всі з неба злітають, — хмикнув пілот. — Що ти тут можеш розуміти?.. Ми ще дурники перед ними.

Від сміху і зневаги в голосі Івана Петрик зовсім зблід, а поміж літунів пройшов невиразний стриманий шелест обурення і гніву. Та в цей час дівчина скрикнула і показала на екран.