Людмила Коваленко - Рік 2245

Прийшла черга червоніти Петрику. Тепер ніхто не опустив очей. Тихий шелест сміху пролетів поміж них. Дівчина, що докорила Очетові, підлетіла до нього і тихо попросила:

— О, Очет, лети з спокійним духом.

— Так і буде, дитино, — заспокоїв її він.

Вийняв коробочок, натиснув його і почав підійматися над землею.

— Стоп, отець, куди? А ми ж як? — закричав пілот, біжучи по землі за Очетовою тінню.

Очет обвів широким помахом руки весь двір, ніби об’єднуючи усіх докупи, і спокійно поплив в дальшому, вищому леті.

Пілот стояв задравши голову, аж поки Очет не зник з овиду. Коли глянув униз, на двір, Ранцев знайомився з новими. Підходив до кожного, що стояв на землі, тиснув йому руку і рекомендувався:

— Іван Ранцев. Іван… Іван…

Тим, що висіли в повітрі, махав рукою, тикав себе в груди і все знову і знову повторював своє ім’я.

Літуни одразу зрозуміли церемонію, і кожен називав своє ім’я. Імена звучали знайомо. Найбільше було слов’янських, змінених вимовою, інші нагадували давні книжки чи фільми.

— Гайда, братця, знайомитись! — гукнув пілот бортмеханікам, що давно вже вийшли на його крик і вигуки, і нерішуче м’ялись оподалік.

Підбіг до них, схопив за руки, потягнув до юрби. Обводив і тикаючи по черзі в кожного пальцем, рекомендував:

— Юрко, Алямбек, Петро… Юрко, Алямбек, Петро…

Коли знайомство закінчилось, Петрик підійшов до чвірки і подав кожному рушник і свіжу одежину і показав на басейн.

— Митися, — зрозумів бортмеханік. — Тут, брат, санітарія і гігієна — во! — підніс він вгору великого пальця і весело поспішив за іншими.

Коли вернули у двір, там уже стояв великий екран, а вся молода гурма лежала і сиділа на землі.

Чвірку посадовили спереду, дали по зеленій пігулці, і Петрик почав науку. На екрані з’явилася жінка з дитиною, що весело гралася в неї на колінах.

— Мати, — сказав Петрик, пошанливо підносячи пальця вгору. — Мати.

— Тай по-нашому — мати ж, — зрадів Юрко, від припливу почуття соваючись по землі.

— По якому там «по-нашому»? — передражнив його Іван. — Стануть тепер люди у таку техніку по-хохлацькому розмовляти.

— Не по-хохлацькому, а по-українському, — образився Юрко. — Адже ти чув: Мати. Це в нас так говорять, на Україні…

— Україна… Україна… — зашелестіла молодь, весело потакуючи головами.

— Чув? — сказав Юрко переможно. — От тобі й хохли!

— А Росія? — спитав Іван. — Рашен, — додав він колись вивчене на війні слово.

— Рашен нема, — розвів руками Петрик. — Рашен — Зоо.

— Як то — Зоо? — схопився на ноги Іван. — А люди ж де?

Петрик подумав хвилину, потім показав на екрані кількох людей і запитливо глянув на Івана, ніби питаючи:

— Це?

— Це, — хитнув головою Іван.

— Европа, Азія, Африка, Америка, Австралія, — відповів Петрик і широко розвів руками.

— Перемішались усі на купу, — пояснив Юрко. — Та ти не заважай, а давай учитися далі.

Вчилися до полудня, коли чвірка почала вже плутатись у відповідях на образи, що з’являлись на екрані. Раптом там вималювались дві дівчини. Сиділи і співали щось ніжне і заспокійливе, приграваючи собі на якихось довгих сопілках і час од часу погойдуючись ритмічно. Потім одна, знеможена, схилилась сестрі на коліна. Та поклала їй руку на плече і заспівала колискової.

Юрко напевно знав, що то була колискова, — бо відчув, як від такого співу і ритмічного коливання у нього теж опадають повіки. Стрепенувся і злякано озирнувся навколо. Літуни вже лежали всі; пілот і Алямбек розкинулись у траві. Тільки Іван сидів зіщулившись, уп’явшись очима в екран.

«От іще… ненажера», — просунулась в голові думка, та далі Юрко вже не міг мислити: поклав голову на пілотову ногу і солодко витягнувся.

Іван спідлоба потайки роззирнувся по сплячих. Тоді підвівся і навшпиньках підійшов до екрану. Непрозора скляна шиба. Але не блискуча, і не відбиває в собі того, що стоїть перед нею… Не дзеркало, щось інакше зроблено…

Обійшов навколо, не було нічого: ні дроту, ні жодного апарату, та сама непрозорість скла. Спробував піднести — піднеслося, легко, нічим не зв’язане. Обережно посадив назад. Знову оглянув усіх сплячих. Одна дівчина спала лежачи на боці, її коробочок висмикнувся з-під одежі і звисав на ланцюжку до землі. Підійшов і почав оддалік розглядати його. Коробочок був цільний, не знютований, не склепаний.

«Вилитий, — подумав Ранцев. — Але з чого?»

Приглянувся ближче. Білий матово-синій метал.

«Невже платина? — очі блиснули захланно, заздрісно. — Якась багачка, а валяється на траві. Така якась, що з хлопцями путляється».