Прийшла черга червоніти Петрику. Тепер ніхто не опустив очей. Тихий шелест сміху пролетів поміж них. Дівчина, що докорила Очетові, підлетіла до нього і тихо попросила:
— О, Очет, лети з спокійним духом.
— Так і буде, дитино, — заспокоїв її він.
Вийняв коробочок, натиснув його і почав підійматися над землею.
— Стоп, отець, куди? А ми ж як? — закричав пілот, біжучи по землі за Очетовою тінню.
Очет обвів широким помахом руки весь двір, ніби об’єднуючи усіх докупи, і спокійно поплив в дальшому, вищому леті.
Пілот стояв задравши голову, аж поки Очет не зник з овиду. Коли глянув униз, на двір, Ранцев знайомився з новими. Підходив до кожного, що стояв на землі, тиснув йому руку і рекомендувався:
— Іван Ранцев. Іван… Іван…
Тим, що висіли в повітрі, махав рукою, тикав себе в груди і все знову і знову повторював своє ім’я.
Літуни одразу зрозуміли церемонію, і кожен називав своє ім’я. Імена звучали знайомо. Найбільше було слов’янських, змінених вимовою, інші нагадували давні книжки чи фільми.
— Гайда, братця, знайомитись! — гукнув пілот бортмеханікам, що давно вже вийшли на його крик і вигуки, і нерішуче м’ялись оподалік.
Підбіг до них, схопив за руки, потягнув до юрби. Обводив і тикаючи по черзі в кожного пальцем, рекомендував:
— Юрко, Алямбек, Петро… Юрко, Алямбек, Петро…
Коли знайомство закінчилось, Петрик підійшов до чвірки і подав кожному рушник і свіжу одежину і показав на басейн.
— Митися, — зрозумів бортмеханік. — Тут, брат, санітарія і гігієна — во! — підніс він вгору великого пальця і весело поспішив за іншими.
Коли вернули у двір, там уже стояв великий екран, а вся молода гурма лежала і сиділа на землі.
Чвірку посадовили спереду, дали по зеленій пігулці, і Петрик почав науку. На екрані з’явилася жінка з дитиною, що весело гралася в неї на колінах.
— Мати, — сказав Петрик, пошанливо підносячи пальця вгору. — Мати.
— Тай по-нашому — мати ж, — зрадів Юрко, від припливу почуття соваючись по землі.
— По якому там «по-нашому»? — передражнив його Іван. — Стануть тепер люди у таку техніку по-хохлацькому розмовляти.
— Не по-хохлацькому, а по-українському, — образився Юрко. — Адже ти чув: Мати. Це в нас так говорять, на Україні…
— Україна… Україна… — зашелестіла молодь, весело потакуючи головами.
— Чув? — сказав Юрко переможно. — От тобі й хохли!
— А Росія? — спитав Іван. — Рашен, — додав він колись вивчене на війні слово.
— Рашен нема, — розвів руками Петрик. — Рашен — Зоо.
— Як то — Зоо? — схопився на ноги Іван. — А люди ж де?
Петрик подумав хвилину, потім показав на екрані кількох людей і запитливо глянув на Івана, ніби питаючи:
— Це?
— Це, — хитнув головою Іван.
— Европа, Азія, Африка, Америка, Австралія, — відповів Петрик і широко розвів руками.
— Перемішались усі на купу, — пояснив Юрко. — Та ти не заважай, а давай учитися далі.
Вчилися до полудня, коли чвірка почала вже плутатись у відповідях на образи, що з’являлись на екрані. Раптом там вималювались дві дівчини. Сиділи і співали щось ніжне і заспокійливе, приграваючи собі на якихось довгих сопілках і час од часу погойдуючись ритмічно. Потім одна, знеможена, схилилась сестрі на коліна. Та поклала їй руку на плече і заспівала колискової.
Юрко напевно знав, що то була колискова, — бо відчув, як від такого співу і ритмічного коливання у нього теж опадають повіки. Стрепенувся і злякано озирнувся навколо. Літуни вже лежали всі; пілот і Алямбек розкинулись у траві. Тільки Іван сидів зіщулившись, уп’явшись очима в екран.
«От іще… ненажера», — просунулась в голові думка, та далі Юрко вже не міг мислити: поклав голову на пілотову ногу і солодко витягнувся.
Іван спідлоба потайки роззирнувся по сплячих. Тоді підвівся і навшпиньках підійшов до екрану. Непрозора скляна шиба. Але не блискуча, і не відбиває в собі того, що стоїть перед нею… Не дзеркало, щось інакше зроблено…
Обійшов навколо, не було нічого: ні дроту, ні жодного апарату, та сама непрозорість скла. Спробував піднести — піднеслося, легко, нічим не зв’язане. Обережно посадив назад. Знову оглянув усіх сплячих. Одна дівчина спала лежачи на боці, її коробочок висмикнувся з-під одежі і звисав на ланцюжку до землі. Підійшов і почав оддалік розглядати його. Коробочок був цільний, не знютований, не склепаний.
«Вилитий, — подумав Ранцев. — Але з чого?»
Приглянувся ближче. Білий матово-синій метал.
«Невже платина? — очі блиснули захланно, заздрісно. — Якась багачка, а валяється на траві. Така якась, що з хлопцями путляється».
Читать дальше