Замотана в шовк і зотлілу вовну, там спокійно лежала бомба.
— Бомбочка! — прошепотів хрипко і жагуче. — Моя бомбочко!
Злодійкувато схопив її і хотів сховати. І тільки тоді побачив, що не має куди сховати.
Стояв голий. Криві, вихудлі ноги тремтіли від ваги тіла, хоч тіла майже не було. Рудувата вовна на грудях побіліла при тілі.
«Чорт! Скільки ж то я спав, що так ослаб? Тепер би м’яса шматочок і випити, — сласно подумав Ранцев. — І щось одягти… Хоч, здається, ескімоси ходять в хаті голі».
Почулось шаркання старечих ніг, і Ранцев швиденько поклав бомбу на місце. Повернувся з невинним виглядом до дверей і знову зустрів ті самі очі. Здавалось, вони перебирали одну по одній усі його думки. Від Ранцева очі перейшли на бомбу і довго спочили на ній. Потім повіки опустилися, ніби закриваючи з-перед очей і Ранцева, і бомбу.
Старий підійшов ближче і ткнув на себе пальцем.
— Очет, — сказав він і повернув пальця на Ранцева, запитливо піднісши брови, але не дивлячись.
— Іван, — ткнув Ранцев і собі в груди.
— Ходім, Іване, — сказав старий, і Ранцев радісно розсміявся.
— Та ти, бачу, старий, і по-нашому вмієш, — ткнувши себе ще раз в груди, сказав з притиском: — Руський, рус, рашен.
Старий підвів повіки, ніби шукаючи за Ранцевим черепом пояснення до слів, і тихо усміхнувся, заперечливо водячи пальцем.
— Нема.
— Як то нема? — обурився Ранцев. — Є, брат ти мій, отут зараз, за океаном.
Але старий вже не слухав, а тільки поманив пальцем і пішов уперед. Ранцев покірно пішов за ним.
«Якийсь трохи малахольний дід», — подумав він, і знову почуття небезпеки і потреби бути обережним замутило його бадьорість.
Старий вивів його у двір і показав на невеликий обмурований басейн, що ховався поміж кущів і дерев.
— Купатися? Добре, — згідливо хитнув головою Равцев. «Але яка ж це Ескімосія, коли так тепло?» — губився розум у здогадах, поки очі мимоволі тішились красою дерев і квітів.
Та старий уже кинув у воду якийсь камінчик, од чого вода замутилась, поклав на траву шматок полотна і таку саму одіж, яка була на ньому, і одійшов.
Ранцев ступнув у басейн. Тепла, пахуча, мильна вода огорнула його так ніжно, що він від приємности розсміявся і вилаявся:
— Здорово живе, сукин кот, старий!
Довго лежав непорушно, а потім почав енергійно змивати з себе бруд. Та вода не темнішала від того, тільки ставала дедалі холодніша і світла.
«Проточна, — догадався Ранцев. — І вливається, і нагрівається. Сказано, капіталістичний світ. Всього напридумали».
Одягнув на себе полотняний одяг і скривився.
«Чи вже ж і мені отак ходити? Ні штанів порядних, ні жодної кишені… Хоч би пасочок якийсь… Як хто побачить з порядних людей, сміятиметься».
Почув знову приступ голоду і поспішив до кімнати. Та в кімнаті нікого не було, і Ранцев сердито здвигнув плечима, підійшов до столу.
Бомба по-старому лежала на дошці.
«Чорт! Лежить тут, дразнить, а сховати нікуди, — вилаявся в думці Ранцев. — Дурацькі фасони якісь. Якась секта, чи що? Тут же ще в Бога вірять».
Двері одчинились. В кімнату увійшов Очет, а за ним…
Ранцев остовпів і відступив два кроки назад, неприємно вражений: за старим ішов пілот і два бортмеханіки.
— Тю, то старий чорт і вас злапав? — замість привітання гукнув Ранцев. — Де він вас спіймав?
— Очевидно, розкопали в снігах, — відповів пілот. — Ще нічого не знаємо. А куди ти зник? Хромченка, другого пілота, з тобою не було?
— Не було, — відповів похмуро Ранцев.
Згадав знову снігову пустелю без краю, себе серед неї, почуття волі і влади. Тепер кінець. Їх троє тут, а бомба лежить на видноті, і не знати, хто заволодіє нею, хто матиме владу і силу.
Ранцев миттю змінився і кинувся сердечно стискати руки товаришам, непомітно відводячи їх від столу.
— Але добре, що нас четверо. Легше буде управитись з старим. Він, видно, багатій тутешній.
Він обернувся до Очета і, вже не церемонячись, скомандував, показуючи на рота:
— Ану, старий, їсти. Та швиденько. Ач, буркали які, як у слона, — додав пошепки, ніби боячись, що Очет зрозуміє його. — Так очима й свердлить.
Очет стояв непорушно, вдивляючись у чотири чужих обличчя, і лице йому темніло і сумнішало. Тільки на повторний оклик Ранцева він втомлено прикрив очі повіками і підійшов до стіни.
Вийняв з неї одну скляну цеглинку, звідки війнуло холодом, і дістав з отвореної маленької ніші якийсь пакетик, таріль і склянки. Насипав на таріль кілька маленьких таблеток злотавого і темно-брунатного кольору і одійшов.
Читать дальше