Людмила Коваленко: Рік 2245

Десь подалік знялася в небо червона ракета і облила сніг шкарлатом.

Він криво усміхнувся і повільно рушив уперед, далі від ракети, далі від людей. Звірив за компасом і пішов на захід.

Ішов уперто, стиснувши зуби, повільно, розмірно, час од часу підкріплюючи себе ковтком спирту і на ходу жуючи шоколад. Хотілося співати, але беріг сили і легені.

Сонце заходило і ніби забирало з собою тепло з його тіла. Але він ішов, не спиняючись, блимаючи електричним ліхтариком на компас.

Ішов цілу ніч, і бліде сонце застало його в ході.

Ішов цілий день, боячись спинитись, щоб не впасти і не заснути. Уже не думав ні про волю, ні про владу. Знав тільки, що мусить іти, коли хоче жити.

І йшов.

Але дедалі охота жити меншала. Бажання спокою і відпочинку зростало і свинцем заливало чуйний мозок. Воно підкрадалось до мозку від утомлених ніг і вливалось у серце від напружених м’язів.

«Спочити. Ти хотів забуття і сну. Ось воно, тут. Спинися!» — кричало тіло.

Ранцев спинився. Мусить відпочити. Далі йти немає сил.

«Висплюсь і піду завтра. З новими силами», — дурив сам себе думкою. Вже не міг іти. І вже не міг думати про смерть, вірити в неї.

Зробив у сніжній кучугурі нору, поїв, загорнувся в хутряний мішок і солодко витягнувся.

— От тепер засну, — радісно засміявся вже в напівсні. — Як біля мами.

І заснув.

Білий холодний сніг падав на білу безкрайню снігову пустелю.

Прокинувся від почуття надзвичайного тепла, що пронизувало й навіть пекло його тіло.

Стрепенувся, розкрив очі і зустрівся з другими очима.

«Слон, — повільно прошелестіла в затуманенім мозку думка. — Слон з Зоопарку».

Справді, жовті, мудрі очі нагадували очі слона, але були воднораз і добріші, і суворіші. Дивилися на нього допитливо, і погляд проникав Ранцеву так глибоко в мозок, що йому стало неприємно.

— Де я? — спитав він, щоб перервати мовчання і зібратись з думками.

Очі віддалились, і Ранцев міг побачити голову і всю невеличку постать незнайомого. Голова була рожева, ледве прикрита білим пухом, що не закривав рясних зморщок на черепі.

Був одягнутий в якесь дивне убрання, щось ніби робочий комбінезон з широкими, стягнутими внизу холошами штанів. Сорочка ішла аж під горло, а широкі рівні рукава звисали з худих старечих рук. По комірі і рукавах ніжним візерунком вилася вишивка.

«Якийсь хохол», — подумав Ранцев неприязно, але жар настільки припікав його, що він зробив кволе зусилля підвестися.

Але не міг. Повів очима по своєму тілу, шукаючи, що його держить. Не держало ніщо — ні мотузки, ні ланцюги.

Лежав випроставшись на якомусь дивному скляному столі і, здавалось, тільки невідступний погляд старого притискає його до скла.

Тим часом старий, не одводячи очей від Ранцева, простягнув руку і повернув одну з численних блискучих шайб, що були вкручені збоку в стіл.

Жар спинився, і приємна прохолода обвіяла Ранцева. Від приємности він заплющив очі і засміявся. А коли розплющив їх, мудрі жовті очі під насупленими білими бровами з тривогою і недовір’ям дивилися на нього.

— І чого вилупився, як сова, — сердита просичав Ранцев, почуваючи, що йому нічим закритися перед цими очима. — Де я?

Замість відповіді старий простягнув над ним руку, ніби припечатуючи його, і відійшов. Невидимі пута ще дужче прип’яли Ранцева до столу. Міг ворушити тільки головою, і повільно повертав нею, намагаючись одгадати, де він опинився. Був у кімнаті, але в дивній кімнаті, — прозорій, пронизаній світлом, хоч вікон не було. Світло проходило крізь стіни і стелю.

«Скляна, чи що? — розгублено бились думки. — Чи, може, крижана?» — раптом блиснуло йому в голові, і щось знайоме, недавнє в’язалося з цим словом.

Ранцев наморщив чоло, силячись пригадати це недавнє, та голова була важка і неясна. Тисячі якихось образів обірвано миготіли десь на порозі свідомости і, не оформившись, зникали.

Він стомлено заплющив очі і раптом побачив: безкрайня і біла снігова пустеля. Очам боляче від цієї білости, і до серця підступає безнадія. Тоді він кидає вперед свій хутряний мішок, і очі кілька хвилин спочивають на цій темній плямі.

«Сніг… Я йшов снігом, — поволі збиралися думки. — Ішов, ліг і заснув. А цей знайшов мене… Тутешній… ескімос, чи щось таке… Живе багато. Їхній буржуй або шаман… Треба обережно», — але далі вже не міг думати.

Думки розпливались невиразними плямами по мозку, і тільки почуття небезпеки лишилося. Та тіло було надто втомлене, чуже, не дбало про самозахист і було байдуже до життя. Кожен нерв і кожен м’яз ніби прислухався: буде він жити чи ні?