Людмила Коваленко: Рік 2245

Ненавидів жінок, яких брав до себе, щоб дали йому забуття. На короткі хвилини знаходив те забуття. Не в їхніх пестощах, не в обіймах. Не в красі і ніжності їх тіла. В люті і ненависті, з якою знущався над ними, знаходив забуття.

Потім гнав їх, злісно вишкіряючи зуби.

Лишався сам, тяжко клав обважнілу голову на подушку і чекав сну.

Сну не було.

Тепер летів над крижаним бездоріжжям і розпалявся ненавистю. Було легше. Був десь об’єкт ненависті: далекі, незнані, невидані люди.

І була змога помститись життю. Під стелею, на сталевих тросах непорушно висіла маленька металева торба. Атомова бомба лежала там, старанно упакована, як ніжна порцеляна.

То було єдине, що веселило його серце.

«Ех, і гахну ж їм!» — думав він час од часу, і передчуття, що раз в життю він таки висадить свою лють, було єдиним, що дозволяло дихати.

Літак стремів уперед. Прорізаючи несамовитий спротив повітря, літак летів уперед.

Пілоти мінялися, і звільнений важко вбивався в сидіння, витягав ноги і, очевидно, заплющував очі, бо голова починала пасивно коливатися з боку в бік.

«Спить, — заздрісно дивився на ту спину Ранцев і з надією переводив очі на бомбу. — Ех, і гах-хну!»

Раптом вільний пілот заворушився і підвів голову. Помотав нею, одганяючи рештки сну. Випростався і ухопився за своє кермо. Бортмеханіки теж перезирнулися, відрухово випростались, схопились на рівні ноги. Ранцев гостро впився в них очима. Вони не дивилися на нього. Прислухались. Ранцев прислухався і собі. Щось змінилося в ритмі літака. Власне, ритм зник. Щось перебивалось в моторах, нерівно струшуючи літаком. Він уже не мчав уперед. Він трепихався, теліпався, смикався вперед, а якась невидима, невідпорна сила тягла його вниз.

Вперше Ранцев почув, що він є в легкому повітрі, а сам — важкий. Відчув свою вагу; ніби хтось тягнув його за ноги вниз, і вони від того доторку ставали олив’яні. Оливо підіймалось вгору і підступало під горло нудотою.

— Перевірити залізний запас у кожного! — загримів пілот з свого сидіння, і на хвилину його голос покрив навіть ревіння літака. — Готуйсь викинутись. Радист передає SOS і місце нашого падіння… На землі ідіть на рятункову ракету… Першим викидається бомбометник… Я рахую: Три… Два…

Ранцев рвучко вивернувся на сидінні, до якого вже прив’язав себе, і згріб сталеву торбу з бомбою.

«Пропадати, так з музикою, — вишкірив сам до себе зуби. — Ох, і гах-хну ж!»

— Один! — рахував пілот. — Викидайся!

Ранцев натиснув пружину, навалюючись на неї всією вагою свого тіла. В ту ж мить та частина кабінки, яку займав він, вилетіла з літака і одскочила вбік, відкинута ударом повітря. Вона перекрутилася в повітрі, так що Ранцев раптом перестав розуміти, де верх, а де низ, де земля, а де небо. Тільки рев і свист, виття та гугукання бурі були тепер близько, були коло нього, і крижаний холод втискався у кабінку і проходив навіть крізь нейлон.

Та вже щось наладналося в русі кабінки, якась нова сила спинила крутіж її, і Ранцев відчув, що земля — десь отут, під його ногами, і він опускається до неї.

«Розкрився парашут над кабінкою, — подумав Ранцев. — Тепер можу навіть трохи скерувати його…»

Він простягнув руку до шлейок від парашута, що проходили в кабінку за його спиною і, черкнувши себе по грудях, відчув твердий, округлий виступ.

«Бомба, — згадав він, і йому здалося, що віки назад ховає він бомбу і віки вже летить униз. — От тепер вже гахну!»

Ще не встиг додумати думки, як впірнув у щось м’яке і пухке, що ніжно, але невідступно огорнуло його.

«Бомба! Падати на спину», — застережливо блиснула думка, і він останнім зусиллям волі наліг на задні шлейки парашуту.

«Кінець! Щастя! Рятунок!» — проскакувало йому в голові іскрами, поки звільнявся від величезних полотнищ парашута.

Несамовите почуття повної волі охопило його. Нарешті він один. Ніхто не підслухує, ніхто не наказує, ніхто не карає. Воля!

Він ніжно погладив округлий виступ під хутром. Воля і влада. Хто посміє опиратись йому, коли він несе з собою смерть? Навіть стріляти в нього не посміють. Тепер він таки буде вільний — нікого не боятиметься, а всі боятимуться його.

— Тепер поборемось! — гукнув він зо всієї сили.

Голос прозвучав кволо, і безкрайня біла пустиня відповіла байдужим мовчанням. Почуття самотности струснуло ним. Люди! Йому потрібні люди! Але люди — то значить знову підозра, недовір’я, вічне чатування, бо вони схотять одняти в нього бомбу, його владу.

Ні, він не хоче людей коло себе. Він піде сам. Хоч трохи пожити вільним, не боятися, не ненавидіти.