Ранцев почув, що йому ще треба вчитися думати, рухатись, діяти. Треба вчитися жити. Але жити! Він живе!
Це була остання ясна думка, з якою він знову заснув.
Спав і не чув, як розлилися в повітрі чіткі переливи дзвіночків, і не бачив, як великий дивний птах пролетів над скляним дахом.
Та господар помітив його і радісно поспішив до дверей. В дверях стояла нова постать, ззовні майже така сама, як і старий, в такій самій одежі. Тільки з довгого, ще трохи кучерявого волосся та з бездонної терпеливости очей пізнавалось одразу, що то жінка.
Старий стояв перед нею, трохи винувато зазираючи їй в очі. Вона пильно вдивилася в нього, потім усміхнулась поблажливо, як дитині.
— В старих книжках писалося, що чоловік до смерти лишається дитиною, — тихо, співуче мовила вона.
— Отже, ти знову маєш забавку. Таки оживив їх?
— Оживив. Але зараз вони знову сплять, і я не знаю, чи будити їх, Омем?
Очі Омем потьмарились і посуворішали.
— Для чого питаєш? Що зробив — за те відповідаєш. Тепер уже не твоє право розпоряджатися їхнім життям. Що збудилось — мусить прожити свій час.
— Але вони вже прожили свій… І глянь на цього. Він зовсім темний.
Омем схилилась над Ранцевим.
— Кмедь. Чорний, — сказала вона і тим дала ім’я новозбудженому. — А інші?
— Трохи світліші… місцями сірі, але теж темні… каламутні і темні… Як пускати їх в наш світлий світ?
Омем усміхнулась знову.
— Значить, вони потрібні. Без тертя нема іскри… без проби — нема певности… Пусти їх в життя.
— Зовсім вільно?
Омем замислилась. Потім рішуче хитнула головою.
— Пусти вільно… Але сам не можеш відходити.
Старий зітхнув.
— Так. Я знаю… А я так мріяв про самостійність і спокійні думки. Про життя в собі…
— Мріяв! Говориш, як дитина… Наші знання ще нічого не важать, а ти жалкуєш за мріями… Пусти їх усіх разом… Зло мусить одштовхнутись од зла, і нам легше буде їх розуміти…
— Вже летиш? — сумно спитав старий.
Омем вагалась.
— Хотіла б уже летіти… В горах так добре бачиш життя… Але ти викликав мене, і тепер я уже зв’язана з ними… Дозволь мені ще трохи побути там, а тоді я прилечу до тебе і до них.
— Прилети… Бо їхня темінь викликає в мені огиду, і це мучить мене. Але зажди. Є ще одна річ.
Він легко нахилився і вийняв з-під скляного стола, на якому спав Ранцев, обмотаний в шовк і півзотлілу вовну невеличкий округлий предмет.
— Ось, — простягнув його до Омем. — Початок Початків, але вжитий до смерти… Те, про що ми чули і бачили на екранах… Вони кидали ним в людей… Давно, ще до Великого Повстання Матерів.
— Ти певен, що початок ще живий? — покрутила Омем в руках бомбу.
— Так. Просвітив на екрані. Ось, бачиш?
Він показав сріблясту платівку, на якій був чітко вималюваний малюнок, а в центрі велика фіалкова пляма.
Омем насупила брови.
— Розкрий і вийми Початок. Поклади уламки скла. Не можна темним дозволятися гратися смертю… І не забудь раніш приспати Початок.
Вона віддала бомбу і витерла руки, все ще насуплено дивлячись перед себе. Потім раптом вся затрусилась від тихого доброго старечого сміху.
— Ах, як над нами ще тяжіє страх перед могутністю зла. Ми ще так віримо в нього…. Нас мільйони, сповнених любов’ю, вихованих в ній, перейнятих нею, а ми боїмося чотирьох темних і цієї штучки…. Не руш її… Нехай ідуть з нею, нехай беруть, нехай спробують знайти серед нас такого, що схоче вкупі з ними сіяти смерть… Не руш її… Тепер ніхто не може хотіти убити свого ближнього, розумієш, не може.
Старий з сумнівом дивився на Ранцева, що неспокійно заворушився уві сні, стискаючи кулаки.
— Він — може, — уперто сказав він.
— Ет! — одмахнулась Омем. — Тепер він думає, що може, але не може… Пусти їх, не руш нічого. Не заважай і не допомагай… але все-таки придивляйся до них… то твоє створіння…
Раптом над ними розкотився цілий хор дзвінків і радісних голосів; щось м’яке упало на скло даху, і звідтам на підлогу лягла тінь величезного букету.
— Що це? — спитала Омем.
— То мої діти, підопічні з історичних наук… Я заборонив їм приходити до мене, бо хотів уже відійти від життя… Та вони щодня кидають мені на дах квіти, щоб я думав про них… І я мушу думати… і ще й лазити на дах по ці букети, — додав він буркотливо, натискаючи на стрижень і видушуючи з підлоги блискучу драбину.
— То чом не вилетиш? То ж далеко легше.
— Пробував. Але вони мене оточують колом і посилають промені серця, і грають, і співають, і просять, — півнарікаючи, піврозчулено пояснив старий.
Читать дальше