Людмила Коваленко: Рік 2245

Ранцев почув, що йому ще треба вчитися думати, рухатись, діяти. Треба вчитися жити. Але жити! Він живе!

Це була остання ясна думка, з якою він знову заснув.

Спав і не чув, як розлилися в повітрі чіткі переливи дзвіночків, і не бачив, як великий дивний птах пролетів над скляним дахом.

Та господар помітив його і радісно поспішив до дверей. В дверях стояла нова постать, ззовні майже така сама, як і старий, в такій самій одежі. Тільки з довгого, ще трохи кучерявого волосся та з бездонної терпеливости очей пізнавалось одразу, що то жінка.

Старий стояв перед нею, трохи винувато зазираючи їй в очі. Вона пильно вдивилася в нього, потім усміхнулась поблажливо, як дитині.

— В старих книжках писалося, що чоловік до смерти лишається дитиною, — тихо, співуче мовила вона.

— Отже, ти знову маєш забавку. Таки оживив їх?

— Оживив. Але зараз вони знову сплять, і я не знаю, чи будити їх, Омем?

Очі Омем потьмарились і посуворішали.

— Для чого питаєш? Що зробив — за те відповідаєш. Тепер уже не твоє право розпоряджатися їхнім життям. Що збудилось — мусить прожити свій час.

— Але вони вже прожили свій… І глянь на цього. Він зовсім темний.

Омем схилилась над Ранцевим.

— Кмедь. Чорний, — сказала вона і тим дала ім’я новозбудженому. — А інші?

— Трохи світліші… місцями сірі, але теж темні… каламутні і темні… Як пускати їх в наш світлий світ?

Омем усміхнулась знову.

— Значить, вони потрібні. Без тертя нема іскри… без проби — нема певности… Пусти їх в життя.

— Зовсім вільно?

Омем замислилась. Потім рішуче хитнула головою.

— Пусти вільно… Але сам не можеш відходити.

Старий зітхнув.

— Так. Я знаю… А я так мріяв про самостійність і спокійні думки. Про життя в собі…

— Мріяв! Говориш, як дитина… Наші знання ще нічого не важать, а ти жалкуєш за мріями… Пусти їх усіх разом… Зло мусить одштовхнутись од зла, і нам легше буде їх розуміти…

— Вже летиш? — сумно спитав старий.

Омем вагалась.

— Хотіла б уже летіти… В горах так добре бачиш життя… Але ти викликав мене, і тепер я уже зв’язана з ними… Дозволь мені ще трохи побути там, а тоді я прилечу до тебе і до них.

— Прилети… Бо їхня темінь викликає в мені огиду, і це мучить мене. Але зажди. Є ще одна річ.

Він легко нахилився і вийняв з-під скляного стола, на якому спав Ранцев, обмотаний в шовк і півзотлілу вовну невеличкий округлий предмет.

— Ось, — простягнув його до Омем. — Початок Початків, але вжитий до смерти… Те, про що ми чули і бачили на екранах… Вони кидали ним в людей… Давно, ще до Великого Повстання Матерів.

— Ти певен, що початок ще живий? — покрутила Омем в руках бомбу.

— Так. Просвітив на екрані. Ось, бачиш?

Він показав сріблясту платівку, на якій був чітко вималюваний малюнок, а в центрі велика фіалкова пляма.

Омем насупила брови.

— Розкрий і вийми Початок. Поклади уламки скла. Не можна темним дозволятися гратися смертю… І не забудь раніш приспати Початок.

Вона віддала бомбу і витерла руки, все ще насуплено дивлячись перед себе. Потім раптом вся затрусилась від тихого доброго старечого сміху.

— Ах, як над нами ще тяжіє страх перед могутністю зла. Ми ще так віримо в нього…. Нас мільйони, сповнених любов’ю, вихованих в ній, перейнятих нею, а ми боїмося чотирьох темних і цієї штучки…. Не руш її… Нехай ідуть з нею, нехай беруть, нехай спробують знайти серед нас такого, що схоче вкупі з ними сіяти смерть… Не руш її… Тепер ніхто не може хотіти убити свого ближнього, розумієш, не може.

Старий з сумнівом дивився на Ранцева, що неспокійно заворушився уві сні, стискаючи кулаки.

— Він — може, — уперто сказав він.

— Ет! — одмахнулась Омем. — Тепер він думає, що може, але не може… Пусти їх, не руш нічого. Не заважай і не допомагай… але все-таки придивляйся до них… то твоє створіння…

Раптом над ними розкотився цілий хор дзвінків і радісних голосів; щось м’яке упало на скло даху, і звідтам на підлогу лягла тінь величезного букету.

— Що це? — спитала Омем.

— То мої діти, підопічні з історичних наук… Я заборонив їм приходити до мене, бо хотів уже відійти від життя… Та вони щодня кидають мені на дах квіти, щоб я думав про них… І я мушу думати… і ще й лазити на дах по ці букети, — додав він буркотливо, натискаючи на стрижень і видушуючи з підлоги блискучу драбину.

— То чом не вилетиш? То ж далеко легше.

— Пробував. Але вони мене оточують колом і посилають промені серця, і грають, і співають, і просять, — півнарікаючи, піврозчулено пояснив старий.