Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

З цими словами він розвернувся й пішов, грюкнувши по собі дверима.

Томас закам’янів у кріслі, відчуваючи, як вирує у шлунку, наче там завелися паразити. За короткий час перебування в Глейді він встиг пережити цілу гаму емоцій. Страх, самотність, розпач, гіркоту і навіть легенький натяк на радість. Та зараз він відчував щось нове — йому ніколи ще не заявляли, що ненавидять настільки, аж готові вбити.

«Галлі божевільний, — запевняв він себе. — Геть з глузду з’їхав». Та ця думка не принесла заспокоєння — навпаки, злякала ще дужче. Божевільні здатні на все.

Члени Ради притихли; хто сидів, хто стояв, але всі без винятку були шоковані побаченим, як і Томас. Вінстон з Ньютом відпустили Мінхо, і всі втрьох з похмурими обличчями розсілися по своїх місцях.

— Нарешті він цілком зваріював, — майже прошепотів Мінхо. Томас не був певен, що ці слова призначалися іншим.

— Можна подумати, ти у нас тут святий, — вигукнув Ньют. — Про що ти взагалі думав? Тобі не здається, що це занадто?

Мінхо примружився і хитнув головою: мовляв, щиро здивований питанням.

— Годі вже верзти дурниці! Кожен з присутніх залюбки помилувався, як той баклан отримав своє. Певен, що ти такої самої думки. Хтось мусів поставити того дриста на місце.

— Він став членом Ради не просто так, — сказав Ньют.

— Чувак, він відкрито пригрозив скрутити мені в’язи і вбити Томаса! Галлі повний варіят. На твоєму місці я б негайно наказав зв’язати його і кинути в Буцегарню. Він реально небезпечний!

Томас не міг не погодитися з Мінхо і знову мало не порушив дану собі обіцянку тримати язика за зубами, але вчасно загнувся. На нього й так чимало неприємностей звалилося, тож не хотілося погіршувати ситуації. Втім, довго так тривати не могло — він розумів, що ще трохи — і він вибухне.

— А може, він і мав рацію, — пробурмотів Вінстон собі під носа.

— Що? — вигукнув Мінхо — саме так подумав і Томас.

Здавалося, Вінстон і сам здивувався, що висловив думку вголос. Він забігав очима по кімнаті, потім спробував пояснити:

— Ну… Галлі пройшов Переміну — грівер його вжалив серед білого дня просто біля Західної Брами. Значить, до нього повернулися якісь спогади. Гадаю, він не просто так товкмачить, що знає зеленого.

Томас знову подумав про Переміну, а надто про той факт, що вона здатна повернути пам’ять. І раптом йому на думку спала божевільна ідея: чи не варто дозволити гріверу вжалити себе заради того, щоб згадати минуле, навіть ціною жахливих мук? Утім, спогади про Бена, який звивався на ліжку, та про нелюдські стогони Альбі вмить відбили бажання провести експеримент. «Нізащо», — вирішив він.

— Вінстоне, ти бачив, що зараз сталося? — запитав Казан, здивовано дивлячись на наглядача. — Галлі — псих. Безглуздо намагатися шукати здорового глузду в його маячні. Чи, може, ти вважаєш, що Томас — замаскований грівер?

Томас більше й секунди не міг мовчати, нехай йому і доведеться порушити порядок Зборів.

— А можна мені сказати? Мене вже дістало, що всі мене обговорюють, наче мене тут і немає, — роздратовано запитав він, підвищуючи голос.

Ньют подивився на нього і кивнув.

— Вперед. Кляте засідання й так зіпсоване.

Томас швидко зібрався на думці, добираючи потрібних слів, що було зовсім непросто — роздратування, збентеження і гнів заважали мислити чітко.

— Я не знаю, чому мене ненавидить Галлі. Мені на це начхати. Він точно псих. Що ж до того, хто я насправді, то я знаю не більше за вас. Правда, якщо мене не зраджує пам’ять, ви збиралися обговорити вилазку в Лабіринт, а не те, чому якийсь ідіот вважає мене втіленням зла.

Пролунав чийсь стриманий смішок, і Томас замовк, сподіваючись, що зміг донести до слухачів свою точку зору.

— Лацно, — кивнув Ньют. — Закінчуймо, а що робити з Галлі — подумаємо пізніше.

— Рада не має права голосувати в неповному складі, якщо тільки наглядач не відсутній через хворобу. Як Альбі, — сказав Вінстон.

— Господи, Вінстоне! — вигукнув Ньют. — Уже хто-хто, а Галлі сьогодні точно хворий, тож обійдемося без нього. Висловлюйся на свій захист, Томасе, та й почнемо голосування щодо твоєї долі.

Томас зловив себе на тому, що стиснув кулаки на колінах так міцно, аж побіліли кісточки пальців. Він змусив себе розслабитися, витер спітнілі долоні об штани. І заговорив, не маючи чіткого плану.

— Я не вчинив нічого поганого. Я всього лише побачив, що двоє людей намагаються доповзти до Брами, але не встигають. І не допомогти їм через якусь дурнувату заборону було би боягузтвом, егоїзмом і… взагалі дурістю. Якщо хочете запроторити мене до Буцегарні за спробу врятувати комусь життя — вперед. Обіцяю, що наступного разу просто стоятиму біля Брами і реготатиму, тицяючи пальцем у запізнілих бігунів, а потім піду на кухню до Казана і спокійно нажеруся з почуттям виконаного обов’язку.