Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Кілька секунд Томасу здавалося, що світ закам’янів. Гуркіт Брами змінився густою тишею; небо мов темною пеленою затягнуло, ніби сонце злякалося того, що крив у собі Лабіринт. Запали сутінки, і велетенські мури здавалися жахливими надгробними плитами, що здіймаються на порослому плющем цвинтарі велетнів. Томас притулився спиною до стіни, не вірячи до кінця в те, що втнув.

На саму думку про наслідки безрозсудного вчинку йому стало зле.

З заціпеніння Томаса вивели пронизливий крик Альбі та кректання Мінхо. Відштовхнувшись від муру, Томас кинувся до глейдерів.

Мінхо насилу звівся на ноги; навіть у слабкому сутінковому світлі вигляд бігун мав жахливий — спітнілий, брудний і весь подряпаний. На лежачого на землі Альбі взагалі не можна було дивитися — одяг подертий на клапті, руки в порізах і синцях. Томас здригнувся. Невже на Альбі напав грівер?

— Зелений, — сказав Мінхо, — якщо ти вважаєш, що скоїв геройський вчинок, то знай: ти найтупіший з усіх тупих гнилоголових на світі. Вважай, що ти вже небіжчик. Як і ми з Альбі.

Кров прихлинула до Томасововго обличчя — він розраховував бодай на якісь слова подяки.

— Не міг же я просто стояти там і спостерігати, як ви залишаєтеся за Брамою!

— Ну і яка нам з тебе тут користь? — закотив очі Мінхо. — Та що тут уже казати, чувак. Порушив Правило Номер Один — підписав собі смертний вирок.

— Дякую за теплі слова. Я лише намагався допомогти, — Томасу кортіло дати Мінхо доброго запотиличника. Наглядач силувано посміхнувся й опустився навколішки перед Альбі. Придивившись до потерпілого уважніше, Томас зрозумів, наскільки все кепсько: здається, Альбі був на межі. Темна шкіра швидко втрачала природний відтінок, дихання прискорилось і стало поверхневим.

Томаса охопило почуття безвиході.

— Що сталося? — запитав він.

— Не хочу обговорювати цього, — кинув Мінхо, мацаючи пульс Альбі й нахиляючись, щоб прикласти вухо йому до грудей. — Скажу тільки: грівери непогано вміють вдавати дохлих.

Томас безмірно здивувався.

— То його що… покусали… себто вжалили? І починається Переміна?

— Ти ще дуже багато не розумієш, — тільки й відповів Мінхо.

Томасу хотілося завити від досади. Він і без Мінхо чудово знав, що нічого не розуміє, саме тому і ставить запитання.

— Альбі помре? — змусив себе запитати Томас і здивувався, як буденно і байдуже прозвучало запитання.

— Оскільки ми не встигли до заходу сонця, то, либонь, так. Може померти вже за годину. Точно не знаю, як довго людина здатна протягнути без сироватки. Але будь певен, нам теж кінець, тож ним можеш не перейматися. Невдовзі ми всі вирушимо на той світ, — він сказав це так спокійно, що Томас не відразу зрозумів значення сказаного.

Нарешті серйозність ситуації почала доходити до його свідомості, й у нутрі все похололо.

— Ми і справді помремо? — запитав він, досі відмовляючись у це вірити. — Хочеш сказати, у нас немає шансів?

— Жодного.

— Та ну! Мусить же бути якийсь вихід! — Томаса дратував песимізм Мінхо. — Скільки гріверів можуть тут з’явитися?

Він глянув у коридор, що вів у Лабіринт, наче боявся, що чудовиська можуть приповзти на саму лише згадку про себе.

— Не знаю.

І тут у Томаса промайнула думка, що пробудила в ньому надію.

— А як же Бен, Галлі й решта вжалених? Вони ж вижили?

Мінхо кинув на нього погляд, який недвозначно давав зрозуміти, що Томас дурніший за коров’ячий дрист.

— Ти мене взагалі чуєш? Вони встигли повернутися до заходу, довбню! Повернулися в Глейд і отримали сироватку. Всі без винятку.

Томас гадки не мав, про яку сироватку товкмачив Мінхо, та зараз він мав важливіші питання.

— А я думав, що грівери виходять тільки поночі.

— Ти помилявся, шлапак. Вони завжди вилазять поночі, але це не означає, що вони не можуть з’являтися і за білого дня.

Томас не міг дозволити собі піддатися зневірі. Йому зовсім не хотілося здатися і покірно чекати на смерть.

— Чи вдавалося вижити бодай комусь після того, як він опинявся у Лабіринті поночі?

— Ні.

Томас насупився, гарячково намагаючись знайти бодай щось таке, що дало б слабку надію.

— А скільки всього людей загинуло?

Вкрай виснажений Мінхо сидів навпочіпки, поклавши руки на коліна і байдуже втупившись у землю.

— Щонайменше дванадцятеро. Ти хіба не ходив по цвинтарю?

— Ходив.

«То он як вони померли!» — подумав Томас.

— Там лежать ті, кого ми знайшли . Є багато пропалих безвісти, — сказав Мінхо й махнув рукою в бік відрізаного від них Глейду. — Клятий цвинтар не просто так влаштували на задвірках лісу. Ніщо так не отруює безтурботне існування, як щоденне нагадування про загиблих товаришів.