Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Томас подивився на Чака: обличчя того було таким самим блідим, як у Ньюта.

— Ньют цього не скаже, — промовив хлопчик, — тому скажу я. Якщо Альбі з Мінхо не повертаються, то це означає, що вони загинули. Мінхо занадто розумний, щоб заблукати. Це неможливо. Вони мертві.

Ньют нічого не відповів. Чак розвернувся і з похнюпленою головою побрів у Домівку. «Мертві?» — повторив про себе Томас. Ситуація настільки погіршилася, що він не знав, як реагувати, — в душі була лише порожнеча.

— Шлапак має рацію, — пригнічено мовив Ньют. — Ось чому ми не маємо права вирушити на пошуки. Не можна допустити, щоб стало ще гірше.

Він поклав руку Томасу на плече, але вона тут-таки безвольно сповзла вниз. По щоках у Ньюта покотилися сльози. Томас був певен, що ніколи в минулому, пам’ять про яке була захована глибоко в темних закапелках свідомості, він не бачив людини, більше убитої горем, ніж Ньют. Густі сутінки відповідали похмурому настрою Томаса.

— Брама зачиниться за дві хвилини, — промовив Ньют. Коротка фраза прозвучала як смертний вирок. Не промовивши більше жодного слова, Ньют пішов геть.

Томас похитав головою. Він ледве знав Альбі й Мінхо, але думка про те, що вони загубилися в Лабіринті та що їх убили моторошні чудовиська, одне з яких Томас бачив крізь вікно рано-вранці, завдавала нестерпного болю.

Тут Глейдом прокотився гуркіт, і Томас здригнувся. Потім залунав скрегіт і хрусткіт каміння: зсувалися мури. Брама зачинялася на ніч.

Розкидаючи уламки каміння та здіймаючи хмари пилу, по землі повзла права стіна. Її замкові стрижні, останні з яких розташовувалися на такій висоті, що, здавалося, здатні проштрикнути небо, повільно наближалися до отворів, що містилися на торці протилежної стіни. Наче заворожений, Томас дивився на кам’яну глибу, яка сунула по землі всупереч здоровому глузду. Йому досі не вірилося, що це не сон.

І раптом ліворуч він помітив якийсь рух.

Просто перед ним у глибині зникаючого коридору в Лабіринті щось майнуло.

Спершу з’явився страх; Томас позадкував, побоюючись, що на нього повзе грівер, та незабаром неясні контури оформилися у дві людські фігурки, які шкандибали в бік Брами. Змахнувши з очей полуду страху, Томас придивився пильніше і зрозумів: це Мінхо, що тягне за собою Альбі, який безсило повис у нього на плечі. Мінхо побачив Томаса і підняв голову. Томас був певен, що цієї миті в нього очі вилазили з орбіт.

— Його зачепило!.. — насилу крикнув Мінхо здавленим голосом. Здавалося, кожен його крок міг стати останнім.

Томас не очікував такого повороту подій, і йому знадобився час, щоб отямитися.

— Ньюте! — гукнув він, насилу відірвавши погляд від Альбі з Мінхо. — Ідуть! Я їх бачу!

Він знав, що слід би вибігти за двері й допомогти, та його зупинило правило, яке забороняє виходити з Глейду.

Ньют, який на той час уже був майже біля Домівки, вмить обернувся і, накульгуючи, побіг назад до Брами.

Томас знову поглянув у просвіт у стінах — і сполотнів: Альбі сповз зі спини Мінхо і впав на землю. Мінхо відчайдушно намагався підняти його на ноги, але здався і, схопивши товариша за руки, поволочив по кам’яній долівці.

Але до Брами залишалася ще добра сотня футів.

Права стіна невблаганно наближалася, і Томасу видалося: що більше йому хочеться сповільнити її хід, то вона швидше повзе. До повного зачинення Брами залишалися лічені секунди. Шансів на те, що Мінхо встигне дотягнути Альбі, уже не зосталося. Жодних шансів.

Томас обернувся в бік Ньюта: кульгаючи, той поспішав як міг, але здолав лише половину відстані до Томаса.

Хлопець знову визирнув у Лабіринт, потім глянув на рухомий мур. Ще кілька футів — і кінець.

І тут Мінхо спіткнувся і впав. Тепер уже напевно стало зрозуміло, що він не встигає. Час сплив, неможливо було щось зробити.

— Не роби цього, Томмі! Не здумай, чорти б тебе вхопили!.. — почув Томас Ньютів крик у себе за спиною.

Стрижні на торці правого муру скидалися на гігантські руки, що тягалися до глибоких пазів навпроти, ніби намагаючись якнайшвидше в них зануритися і спокійно відпочити вночі. Повітря сповнював оглушливий скрегіт каміння.

П’ять футів. Чотири фути. Три. Два.

Томас знав, що вибору не має. Він рвонув уперед і, в останню мить прослизнувши повз шпичаки, вбіг у Лабіринт.

Позаду нього зі страшним гуркотом зімкнулися стіни, і їхнє гудіння, відбившись від оповитого плющем муру, луною прокотилося коридорами, як божевільний регіт.