Джеймс Дешнер - Бігун у Лабіринті

Томас витріщався в темряву, де щойно розчинився Мінхо.

Його переповнила неприязнь до хлопця. Мінхо — ветеран цих місць, досвідчений бігун, а Томас — новачок, який перебуває у Глейді всього кілька днів і вперше потрапив у Лабіринт. І попри це, з них двох саме Мінхо втратив самовладання, запанікував, пустившись навтьоки за перших ознак небезпеки. «Як він міг мене тут кинути? — дивувався Томас. — Як міг так вчинити?»

Звук дедалі наростав. Хлопець чітко розрізнив шум працюючих моторів, до яких додавався монотонний металевий брязкіт, подібний до рипіння ланцюгів лебідки на старому заводі. А потім відчув запах — це нагадувало сморід горілого мастила.

Томас міг лише здогадуватися, яка доля його спіткала; він бачив грівера, але тільки мигцем і крізь брудну шибку. Що з ним зроблять? Як довго триватимуть його муки?

«Стоп!» — скомандував він собі. Він не має права безглуздо втрачати дорогоцінний час, просто чекаючи, коли по нього прийдуть і прикінчать.

Він повернувся до Альбі: той і досі напівлежав-напівсидів, привалений до стіни, вирізняючись у темряві нечіткою тінню. Томас опустився навколішки і намацав пульс на шиї. Наче є. Приклав вухо до грудей, як це робив Мінхо: ту-тук, ту-тук, ту-тук…

Ще живий.

Сівши навпочіпки, Томас витер з чола піт. І саме цієї миті він зрозумів одну дуже важливу річ щодо себе — отого Томаса з минулого: він не міг кинути товариша в біді. Нехай і такого запального, як Альбі.

Він нахилився, взяв Альбі за обидві руки і всадовив рівніше. Потім завдав тіло на спину і, крекчучи, підвівся на ноги.

Ноша виявилася непосильною: Томас повалився долілиць, і Альбі розпластався на землі поруч з ним.

З кожною секундою зловісні звуки гучнішали, луною відбиваючись од кам’яного муру Лабіринту. Томасу навіть здалося, що десь далеко, на тлі чорного неба, він побачив яскраві спалахи.

Та він аж ніяк не планував ніс до носа опинитися з джерелом світла і звуків. Томас вирішив зробити інакше і знову схопив Альбі за руки, щоб волочити його по землі, але вантаж виявився заважким, і вже за десять футів Томас облишив цю затію. Проте Альбі слід було кудись заховати.

Він знову відтягнув хлопця до Брами і сидячи притулив до стіни. Опустившись поруч і прихилившись спиною до муру, Томас трохи відсапався і заходився гарячково міркувати. Дивлячись у пройми чорних коридорів, у яких нічого не можна було розгледіти, він подумав, що план Мінхо тікати приречений на провал, навіть коли б він і зміг нести Альбі на собі. Він міг заблукати, а ще була ймовірність потрапити просто в лапи гріверів замість тікати від них.

Він зосередив увагу на стінах і плющі. Мінхо нічого до ладу не пояснив, але дав зрозуміти, що видертися на стіни неможливо. Однак…

План визрів сам собою. Успіх залежав від фізичних можливостей гріверів, про що Томас гадки не мав, та поки що кращого не вигадав.

Він пройшов кількадесят футів уздовж стіни, поки не знайшов найгустіші зарості плюща, які майже цілком оповили мур. Томас потягнувся, схопив одну з найдовших лоз, що сягала самісінької землі, і міцно за неї вхопився. Лоза виявилася значно міцнішою, ніж він припускав, — напевно, не менш як півдюйма в діаметрі. Він потягнув за неї, і вона відірвалася від стіни з таким звуком, наче дерли картон. Томас відходив від муру, віддираючи лозу, і коли віддалився на десять футів, верхня частина лози зникла з очей — потонула в темряві високо над головою. Але хлопець був певен, що лоза міцно тримається за верхівку стіни і не впаде на землю.

Йому нетерпеливилося перевірити лозу на міцність, тому він зупинився і щосили за неї смикнув.

Лоза витримала.

Томас смикнув ще раз. Потім ще і ще, вхопившись за лозу вже обіруч. Потім підібгав ноги і повис, при цьому його тіло потягло до стіни, як на гойдалці.

Лоза витримала.

Томас швидко відірвав від стіни ще кілька лоз, які повинні були послужити за мотузи для підйому вгору, перевірив кожну на міцність і впевнився, що тримаються вони незгірше за першу. Підбадьорений, він повернувся до Альбі й потягнув того до приготованих лоз.

Раптом у глибині Лабіринту пролунав різкий тріск, а за ним — моторошний металевий скрегіт. Томас здригнувся й обернувся, напружено вдивляючись у коридори, — він так захопився, що зовсім забув про наближення гріверів. Начебто нікого, та дзижчання, завивання і брязкіт чулися дедалі гучніше. Здається, стало трохи світліше: зараз Томас розрізняв значно більше деталей у Лабіринті, ніж кілька хвилин тому. Томас пригадав загадкове сяйво, що його він спостерігав разом з Ньютом у Глейді крізь вікно. Грівери близько. Без сумніву.