Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

Скільки незабутніх, прекрасних днів ми прожили з Євою та двома невгамовно допитливими хлопчиками після мого приїзду з Букави! Ми лишились у Празі на час відпустки, щоб перед польотом у Всесвіт я міг «набрати повні груди рідного повітря», як висловилась Єва.

Тільки в останні дні відпустки наше ясне небо затягнуло хмарками: Єва почала умовляти, щоб я відмовився від участі в дослідженні антигравіплана. Вона доводила, що я вже й так попрацював на суспільство і що тепер на мене мають право дружина та діти.

Єва знала, що всякі умовляння — марні: я був головним конструктором корабля і не міг перекласти риск досліджень на інших.

В Африці я застав своїх друзів у розпалі приготування до польоту. Столяров, Гретті та Ханг старанно перевіряли апаратуру, поповнювали запаси антиречовини в батареях, випробовували корабель в короткочасних польотах.

— На скільки днів ви заготували продукти? — запитав я.

— Аж на п’ятдесят років! — заспокійливо сказав Орлов. — Нам все одно потрібен баласт, а енергії вистачить.

— Невже ви хочете мандрувати цілих півстоліття? — жартував Ханг. — Ми повернемось через десять днів.

За день до старту все було переглянуто і перевірено. Лишився тільки останній урочистий акт — хрестини антигравіплана. Це почесне завдання було доручено Єві.

— Хай ваш корабель називається «Бумеранг», бо бумеранг повертається! — сказала вона тремтячим голосом. Хоч уста її посміхались, в очах була туга.

Старт був такий простий, ніби від морського порту відчалював звичайний пасажирський лайнер. Тільки репортерів було трохи більше. Та це й не дивно: йшлося про генеральну репетицію в дослідженнях нового типу космічного корабля.

Ми зайняли свої місця біля апаратів, і «Бумеранг» легко піднявся у височінь. Він був просто невагомим і спливав, як повітряна куля.

Дослідження запланували на десять днів. Відвідання супутника-обсерваторії на стаціонарній орбіті, зупинка на центральному космодромі Місяця та вивчення астероїда Ероса, який у цей час максимально наближався до Землі, — така була наша програма.

На супутник-обсерваторію ми прибули вчасно. Подорож на Місяць теж почалася щасливо. Однак незабаром Манго зафіксував непередбачене наростання швидкості і відхилення від заданого курсу. Спробували виправити помилку, та зрадило управління. А швидкість наростала так, що вже давалося взнаки перевантаження. Довелось лягти на антигравітаційні лежаки.

Було ясно: сталася катастрофа. З Землі та Місяця стартували кілька кораблів, поспішаючи нам на допомогу, але наша швидкість зросла настільки, що наздогнати нас було неможливо. Апарати, що затінювали гравітацію, ми вимкнули, маючи надію, що нас затримає сила тяжіння Землі та Місяця, але корабель мчав дедалі швидше.

Ми з розпачем спостерігали, як віддалялась рідна планета, як повільно зменшувалось Сонце, аж доки не перетворилось на яскраву зорю. На довершення нещастя, ми втратили зв’язок з людьми.

Нас охопив жах. А мене до всього мучило ще й відчуття власної вини. Я намагався пригадати, що я поклав у отой проклятий портфель?!

І раптом закричав нестямно:

— В портфелі записка. Я знайшов помилку в наших розрахунках! Знаю: йшлося про щось дуже нескладне, майже елементарне… Будь навіки проклятий, Пегасе, за те, що ти потьмарив мою пам’ять!

Вибух мого розпачу змусив отямитись Орлова та Манго. Саме вони й порадили мені писати щоденник, аби я міг відновити пам’ять.

… Коли це я брав щоденник? Уже не пам’ятаю. Ми працюємо інтенсивно, напружено, — адже тут ще ніколи не бувала людина, сюди не зазирнеш і телескопом.

Пропливли фантастичні строкаті туманності та згаслі зорі; біля одного з невідомих сонць до нас наблизилась маленька цікава комета з пишним хвостом. Всесвіт лишається таким же величним і урочистим, тільки ми його вже не боїмось. Перед нами блиснув крихітний промінчик надії.

Сьогодні вранці — ми й досі живемо за земним часом — Манго збудив нас на дві години раніше ніж треба. Коли я спросонку побачив його сяюче обличчя, в мене тьохнуло серце: мабуть, Манто знайшов можливість повернутися на Землю. Тільки ні, йшлося про інше.

— Друзі, швидше, швидше! — тягнув він нас до екрана астротелевізора.

Затамувавши подих, ми дивились на чудовий образ. У рваному отворі посеред непоказної червонуватої туманності з’явився обертальний центр нашої зоряної системи. Це було розжарене серце Галактики, навіки сховане від людських очей, — розжарене ядро, навколо якого обертаються мільярди зірок разом з нашим животворним Сонцем.