Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

Тільки в хвилини спочинку, над сторінками щоденника, я думаю про нашу нещасливу долю. Мене все ще мучить думка, що я знаю причини помилки, яка шпурнула нас проти нашої волі в безмежність Космосу.

Я вже натрапив на слід. Перечитуючи написане, усвідомлюю, що недарма так прагнув дістати портфель. В ньому нічого не було, крім фотографій моїх дітей та плачу Малої-Страни. Але ж десь у глибинах підсвідомості раз у раз виникає і негайно розпливається видіння: я щось записую олівцем на зворотному боці фотографії. Просто в мене під рукою не було паперу.

Що ж, власне, я написав? Які розрахунки, які формули?.. І чому там, у Африці, я не глянув на зворотний бік знімків?!

Не лишається нічого іншого, як знову повернутись до минулого і терпляче, крок за кроком, розмотувати клубок подій… На чому ж я зупинився?

Так, уже пригадав. З Африки мене послали до Єви — відпочити, полікуватись.

Я дивився на кохану і ніяк не міг збагнути, коли я з нею розлучився — тиждень тому чи десятки років., П колишній образ, образ юної дівчини на Карловім мосту, даленів і розпливався, а разом з тим сучасне набирало дедалі більшої реальності. Я вже почав соромитися своїх маячінь.

— Скажи мені, люба, я редактор чи таки професор? — запитав я з удаваною недбалістю.

— Я цього завжди боялась… — злякано сказала Єва. — І чого тобі заманулось піти до того будинку?! Це, звісно, була Петрова ідея. Він дістав за цю витівку добрячого прочухана!

Єва говорила, а перед моїми очима поступово розпливалась імла. Я вже знав, куди та чого я йшов!

— Петро аж ніяк не винний! — захищав я сина. — Я підсвідоме йшов до Пегаса, щоб повернути пам’ять, яку він украв у мене. Адже ти знаєш, як я жорстоко страждав усі ці роки! Я був людиною без дитинства, без минулого. Все моє життя до п’ятдесят сьомого року було суцільною білою плямою… І все ж я навіть не припускав, що Пегас, повернувши мені моє минуле, вкраде сучасне… Я майже втратив сам себе… Як мало потрібно було, щоб я знову не впізнав тебе, як не впізнав тоді, коли йшов від Пегаса вперше!

— Я цього завжди боялась! — повторила Єва. — Не можеш уявити, що я пережила, коли налякані хлопці примчали і заявили, що ти кудись зник. З мене було досить і колишнього нещастя, і раптом, через стільки років, на тому ж місці — інше. І таке ж загадкове…

— Далі, далі… — моя неміцна ще пам’ять вимагала бодай найслабкішого поштовху, щоб відновити минуле.

— Власне, все трапилося з моєї вини… Пам’ятаєш, я часто розповідала хлопцям про свою роботу в заповіднику Малої-Страни… Нещодавно наші працівники доповіли мені, що в одному з будинків на Ностицевій вулиці провалився підвал і відкрив хід до невідомого підземного коридора. Було встановлено, що його колись побудував славетний зодчий Динценгофер, але недалеко від місця провалу прохід було замуровано уже пізніше, років сорок тому.

Це трапилось у будинку, в який ти колись зайшов цілком здоровий, а вийшов з пошкодженою пам’яттю. Зараз я вже можу тобі сказати: доктора Кржижека, або Пегаса, як ти його називав, я запідозрила ще тоді, коли він вивів тебе з будинку, біля якого я чекала понад дві години. Він стурбовано заявив, що в тебе, мабуть, якесь психічне захворювання: мовляв, ти під час бесіди з ним знепритомнів, а отямившись, почав запитувати, де перебуваєш. Це було справді так, бо й на мене ти дивився, як на незнайому, і весь час повторював: «Власне, хто я такий?.. Хто я такий?».

Я просила органи безпеки розслідувати, що зробив з тобою Пегас. Не було виявлено нічого підозрілого. Лікарі не могли визначити причину захворювання. Вони просто порекомендували послати тебе до санаторію.

Ти повернувся звідти здоровим, але пам’ять про минуле в тебе так і не відновилась. Мої несміливі спроби нагадати тобі про журналістику, про редагований тобою журнал ти сприймав цілком байдуже. Зате наполегливо взявся за фізику і просто-таки блискавично написав наукову працю, що одразу ж висунула тебе в ряди найвидатніших учених світу…

— Пам’ятаю, пам’ятаю! — перебив я збуджено. — Мю-ефект у антигравітаційному полі!.. Ну, далі, далі!

— Пам’ять на сучасне в тебе була бездоганна. Ти без усяких зусиль вивчив кілька мов. Був веселий і життєрадісний, ніяких хворобливих явищ з боку психіки я не помічала, тому й забула з часом про Пегаса і про нещастя, яке трапилось у його квартирі.

Я згадала про Пегаса лише тоді, коли було знайдено Динценгоферів коридор. Мала нещастя розповісти хлопцям про цей потайний хід. Ну, а ті знаєш які? Точнісінька копія — тато: разом з ним нишком організували експедицію відважних та й чкурнули до Ностицевої вулиці. Спустились по мотузяній драбинці в коридор, продовбали перегородку і опинились у якійсь лабораторії, де побачили мертву людину в скляному саркофазі…