Володимир Бабула - Пульс Всесвіту

Ми сіли у відкриту машину і помчали екзотичним краєм у невідоме, розмова зайшла про поточні справи, загалом не варті того, щоб описувати їх зараз. Можу тільки сказати, що я уникав говорити, потай вивчаючи своїх «колег».

Чи знаю я цих людей? Мені здається, що так. Їхні обличчя й імена дедалі настирливіше шукають своїх відповідників у моїй пам’яті. Ось-ось упаде якась запона, що закриває від мене видатні події недавнього, і стане цілком виразним сьогоднішнє й минуле, я усвідомлю, зрештою, хто я такий.

Коли ми під’їжджали до пальмового гайка над великою водоймою, неспокій, що охопив мене, сягав своєї межі. Я відчував, що десь тут мета нашої подорожі.

Промчавши зеленим тунелем, створеним кронами тропічних рослин, ми виїхали у двір великої будови, зробленої в формі підкови. Я впізнав його, цей будинок! Міг намалювати його з заплющеними очима!.. Запона починала спадати з моєї пам’яті.

«Ти справді професор, за якого тебе вважають! — доводило мені моє друге, досвідчене «я». — А це — науково-дослідний інститут гравітації та антиречовини, який ти будував спільно з своїми друзями… Пригадай: у центрі будови, там, де великі вікна, міститься монтажний зал, а посеред нього стоїть нещодавно побудований антигравіплан… Ти живеш отам, край джунглів, у котеджі, разом з Манго. А косоокий Ханг наштовхнув тебе на думку оволодіти гравітацією за допомогою антиречовини».

Моє перше, обережніше «я» заперечувало:

«Не звіряйся на самонавіяння! Ти — журналіст, редактор журналу. Ще позавчора на летучці планувався номер, присвячений близькому майбутньому… Все, що ти бачиш і відчуваєш, — тільки плід хворобливої уяви».

І все ж, тільки-но я вийшов з машини, в мені переміг професор. Куди й поділись усі мої сумніви! Навіть пригоди, пов’язані з Пегасом, одразу ж зблідли, стали майже нереальними. Я прекрасно розумів усе довкола, сприймав оточуюче, як звичайне й звичне. Усміхнений Манго, дбайливий Ханг, наполегливий австралієць Ван-Гоот, войовничий ісландець Гретті та практичний американець Баррел — це ж мої вірні друзі, з якими ми виграли й програли не одну жорстоку битву на науковій ниві… Так, я справді професор. А ота людина, що йде назустріч нам, — академік Орлов. Без вагань я поспішаю до нього, тисну йому руку:

— Ну, то що ж поробляє наша «нечиста сила»?

— А хіба вам Манго ще не розповів? — дивується Орлов. — У таємниці не було нічого таємничого: на одній батареї з антиречовиною зрадили болти з новодюралю. Дошка, яку вони тримали, перебувала в затіненому гравітаційному полі. А коли болти тріснули, вона під впливом відцентрової сили помчала у простір, як снаряд… Чому не просто вгору, а похило через весь зал? А тому, що на неї водночас впливали два поля: гравітаційне та антигравітаційне…

Все це здавалося цілком логічним, але я не був задоволений таким тлумаченням. Щось схоже на передчуття підказувало мені, що випадок з неслухняною дошкою — застережний сигнал. На нього треба звернути найсерйознішу увагу, бо інакше весь наш грандіозний експеримент може опинитися під загрозою.

І знову я подумав про свій портфель. Ось-ось пригадаю, що було в ньому, де я його лишив… Але раптом мою голову пронизав страшенний біль. Майже нічого не усвідомлюючи, я сів у крісло, тремтячими руками тер скроні.

— Що з вами, Гонзику? — кинувся до мене зляканий Орлов.

Манго торкнувся мого спітнілого чола:

— У вас температура. Треба негайно викликати лікаря.

Як тільки мене поклали на ліжко, я перестав бути професором. Біль у голові швидко минув. Лишилось отупіння. Думка працювала мляво; я не сперечався сам з собою, а тільки констатував те, що видавалося мені абсолютно зрозумілим.

Я — редактор журналу. Три дні тому ми зустрілися з Євою на Карловім мосту, потім я відвідав Пегаса. Він оглушив мене у підземній лабораторії, а отямившись, я почав сприймати світ у спотвореному вигляді… Я потрапив у майбутнє, вважаю себе за іншого… Ще хвилину тому відчував себе професором; знав стан справ у інституті, міг провадити наукову дискусію. А зараз усе це мені далеке й чуже…

Мабуть, під впливом снотворного я поступово заспокоювався і незабаром заснув.

Наступного ранку, тільки-но я прокинувся, до мене зайшов Манго.

— Як ся маєте, професоре? — запитав він з погано прихованою тривогою.

— Що було зі мною вчора? — моя голова ще не зовсім прояснилася, говорити було важко.

— Вчора вам у лабораторії стало погано. Підвищилась температура, і ви навіть заявили, що не знаєте мене. Спочатку я сприймав це за жарт, але коли ви серйозно почали доводити, що ви — редактор і що зараз — тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомий рік, я занепокоївся. Лікар спочатку припустив сонячний удар, але після детального дослідження дійшов висновку, що у вас був нервовий шок… А все це тому, що ви не бережете себе… Я дуже шкодую, що урвав вашу відпустку. Отож, як тільки вам стане краще, їдьте додому та відпочиньте. Так наказав Орлов. Генеральне випробування проведемо пізніше, аж коли ви цілком видужаєте… Дружина й діти з нетерпінням чекають на вас.