Георгій Ґуревич - Охайність розуму

Ось я стукаю зараз на друкарській машинці. Стукаю! Стук — побічне явище. Я можу влаштувати так, щоб машинка в сусідній кімнаті, сприймаючи мій стукіт, автоматично включалася і починала друкувати. Але що вона буде друкувати? Абракадабру? Щоб та, чужа, машинка повторювала мій текст, треба мені кожну букву з’єднати зі струною. Якщо «А» викликає звук «ля», а «Б» — «сі», а «В» — сі-бемоль наступної октави, друга машинка, резонуючи, зуміє повторювати мій текст буква за буквою.

Можна не сумніватися, що думки людини супроводжуються електричним шумом (аналогія стуку машинки). Питання в тому, чи є в тому шумі мелодія. Чи відповідає кожній думці точний спектр?

Кожній думці — спектр? П’ять тисяч спектрів, і в усіх людей однакові? Навряд!

Але становище полегшується, якщо спектр відповідає не думкам та образам, а літерам і фарбам. Звуків близько півсотні, все різноманіття світу око складає з трьох кольорів — червоного, зеленого, фіолетового. Півсотні звуків і три кольори можуть мати нескладний телепатичний код, єдиний для безлічі людей. Це вже правдоподібно.

Як же ми мислимо: картинами чи кольоровими крапочками, подібно до художників-пуантилістів? Мислимо ідеями або словами, що складаються з літер?

Як мислю я? Ідеями чи словами?

Класичне уявлення про вченого-шукача: астроном, що втупився в небо, проникає подумки в таємниці віддаленого світу, такого віддаленого, що він бачиться блискіткою в небі.

У моєму становищі щось комічне, не поетичне. Я сиджу перед дзеркалом, пальцем стукаю себе по лобі. Ось вона, таємниця з таємниць, — в одному сантиметрі від мого пальця. Я мислю, але не відаю, як мислю. «Як ти мислиш?» — запитую я своє Я. Мовчить моє Я.

Здоровому допомагають хворі. Потрібне мені пояснення знаходжу в підручнику психічних хвороб, розділ XVI — «Шизофренія». Описується синдром Кандинського. Синдром — науковий термін, що позначає всю суму хворобливих ознак і відчуттів загального походження. Так от, при синдромі Кандинського психічні хворі чують власні думки — що набігають, запізнілі, іноді через годину або день, ніби записані на магнітофон. Думки вимовляє їхній голос, голос знайомих або частіше глухий, невиразний шепіт. Слова вимовляються, літери, фонеми…

Цю підказку шукав я. Люди думають звуками, словами. І якщо кожному звуку відповідає певний спектр електричних коливань, він може бути переданий слуховим нервом і прийнятий слуховим нервом іншої людини. А спектри колірні передаватимуться та прийматимуться зоровими нервами.

Синдром Кандинського — відчуття відкритості думок. Думки хворого вимовляються вголос кимось у його мозку; йому здається, що мозок його прослуховується кимось. Шизофреніки, отже, випробували те, що я хочу винайти.

Взяв я цього Кандинського в бібліотеці. Учасник російсько-турецької війни, ординатор лікарні Миколи-чудотворця в Петербурзі, і жив-то всього сорок років.

Описи хворих цікаві мені. Своєрідна репетиція. Ці шизофреніки помилялися, вважаючи, що їхні думки прочитуються, але вони відчували себе відкритими. Відчували себе так.

Як сприймали відкритість? По-різному, в залежності від темпераменту. Деякі соромилися. Намагалися взагалі не думати, щоб невидимі шпигуни нічого не підслуховували. Один жвавий молодик, лікар між іншим, вступив у перепалку з невидимими «штукарями за простінком», дражнив їх, відлаювався, навіть листівки їм посилав. Багато з них сповнилися найбільшої зарозумілості. Ще б пак: вони особливі, обранці, в їхньому мозку центр таємничих передач, штаб таємних дій. Був один: вважав свій мозок штабом повстання, себе — ватажком змовників, які збираються повалити китайського богдихана, встановити в небесній імперії демократію. Цілий роман побудував із пригодами.

Відкритість сама по собі ні погана, ні хороша. Комусь на сором, комусь на гордість.

Так іде справа з уявним синдромом.

У техніці потрібно ще відкрити цю відкритість.

Поки йде благополучно. І на цьому етапі довів (собі), що можлива змістовна телепатія, слова могли б передаватися побуквено, своєрідною азбукою Морзе, а образи — кольоровими точками, на зразок телебачення.

Могли б! Але чи передаються?

І якщо передаються, то як: електромагнітними хвилями чи невідомою енергією?

Як відкрити невідоме і як його посилити?

А, може, підсилювати не невідоме, а явне: чутливість слухових і зорових нервів?»

В одній із стінних шаф знайшлася старенька друкарська машинка, мабуть, та сама, що згадувалася в записках. Стукаючи одним пальцем, потім двома, поступово набираючи темп, Юля передруковувала рядок за рядком, каліграфічним почерком вписувала формули. Навіщо? Щоб не пропали ідеї батька. І просто так, для себе. Юлі здавалося, що вона розмовляє з батьком; за життя не встигла, зараз, картаючи себе, спокутує провину. Цікавою людиною виявився: вдумливий, розважливий, вимогливий до себе й самостійний. Ах, проґавила Юля такого батька! Як добре було б проводити вечори разом, неквапливо розмірковуючи про людей і науку. І якби поруч жила, тішила б, не віддала б у повне розпорядження хижачки-сусідки, може, й виходила б. Проміняла батька на гамір гуртожитку, на безладний режим, на можливість усю стипендію витратити на кофточку.