Георгій Ґуревич - Охайність розуму

— Дозволю.

— Зараз? Прямо зараз? — Юля потягнула руку до клямки вікентора.

І раптом Кеша злякався.

— Ні, зараз не треба. Будь ласка, Юлю, зараз не треба. Я не готовий. Дійсно треба провести прибирання. Дайте строк, я сам скажу коли…

Після цієї поїздки Кеша зник надовго. Минув тиждень, другий почався й закінчився, а він не з’являвся. У перші дні Юля відривала листок календаря, переможно посміхаючись: «Ось нелегко, виявляється, прибрати свою голову дочиста. Обіцяти-то обіцяв, але спробуй протри кожну звивину». Сміялася, але все ж доброзичливо. Думала: «Приємний хлопець цей Кеша. Упертий дивак, але приємний. У кожного свій затії, у нього — вселяють повагу. Мабуть, людині, що вміє жити з відкритою головою, можна й вікентор вручити. Можна… але ось і в Кеші не виходить. Щось приховує він усе ж, чогось соромиться…»

Потім Юля перестала сміятися, чекала з нетерпінням, навіть турбувалася. Себе ж вона вмовляла, що турбується. Чому зник надовго? Чи тільки через сором? А може, сталося що, лежить хворий, потребує допомоги, а вона не відвідує його через дурний гонор… Смішно! Не треба мучити людину, вона сама зобов’язана припинити це дурне випробування: взяти Кешину адресу на службі або в Мосміськдовідці, піти або зателефонувати…

І тут Кеша сам подзвонив у гуртожиток.

— Здається, я готовий до заліку, — сказав він. — Призначайте час.

Юля мало не брязнула: «Хоч зараз!» Вчасно втрималася.

— У неділю я буду на дачі, — сказала вона. — Чекатиму з ранку.

Всю суботу вона прибирала, мила підлогу, випрала скатертини, квіти розставила на столах. І в лабораторії прибрала, виписки розклала по порядку. Подумки сказала собі: «Якщо витримає іспит покажу йому… дещо».

З ранку сіла біля вікна з книжкою. Просиділа півгодини, потім помітила, що тримає догори ногами. День був прозорий, ясності нескаламученої. Пронизливо-жовте листя падало з тихим лепетом, павутинка блищала на сонці. З кутового вікна Юля бачила доріжку, що веде до вокзалу, де перехожі з’являлися зграйками. Після кожного поїзда — зграйка, хоч годинник перевіряй. Ці з поїзда 9.27, ці — з 9.44, ці — з 9.59…

«Юлю, що з тобою? Здається, ти чекаєш із нетерпінням хлопчиська? А ну, марш від вікна!»

І тут Кеша з’явився на узліссі. Крокував у сліпуче білій сорочці, у краватці й піджаку. І ніс букет справжніх троянд, білих і пурпурових. Видно, з міста тягнув, на станції таких не продавали. Підходячи до хвіртки, засоромився, сховав було квіти за спину, але, повагавшись, виставив перед собою: мовляв, мислю відкрито, живу відкрито, йду до дівчини з квітами, і нехай усі бачать.

Юля кинулася було до дверей, спохопилася на півдорозі. А як же апарат? Вмикати чи ні? Чи варто читати потаємні думки, не відкриється щось непристойне, як у Мусіного Бориса? Навіщо їй іще одне гірке розчарування?

Але хіба вона сумнівається в Кеші? Йде до неї людина з відкритим серцем, «відкритою» головою, пропонує мислити спільно.

Юля увімкнула апарат.

© ГУРЕВИЧ Георгий. Месторождение времени. — М.: Детская литература, 1972. — 336 с.

© HOCHLANDER, переклад з російської, 2017.