Георгій Ґуревич - Охайність розуму

Навіть і без вікентора Юля зрозуміла, що недовірлива лікарка опитує її як психічно хвору.

— Докторе, — сказала вона, — я можу пояснити це прислів’я й багато інших, я розумію, що курка та орел — птахи, я орієнтована в часі та просторі; пам’ятаю, що сьогодні вісімнадцяте вересня і я перебуваю в лікарні імені Кандинського на запрошення професора на ім’я Леонід Данилович, який хотів, щоб я його прослуховувала — я його, а не він мене. Якщо ж професор передумав, дозвольте мені піти…

— Люба, порядок є порядок, — заперечила лікарка, нітрохи не зніяковівши.

— Тоді вибачте… — Юля встала.

На щастя, Кеша підоспів у цей час:

— Леонід Данилович затримується, він говорить по міжміському. Просив починати без нього з хворим Голосовим.

— Ну, якщо Леонід Данилович розпорядився так… — Лікарка більше нічого не додала, тоном виразила, що сама вона не схвалює всієї цієї затії, але такий професор, як Леонід Данилович, може дозволити собі будь-яку розвагу, навіть кумедні фокуси молоденької обманщиці.

Через кілька хвилин сестра привела хворого. Ось цей явно був хворий, з першого погляду сторонньому зрозуміло: великий чоловік років тридцяти з блідим, нездорово-повним обличчям, оброслим жорсткою чорною щетиною, плаксиво розкртими губами й виразом скривдженої дитини.

— Дластуй, тьотю дохтол, — сказав він тоненьким голоском. — А ця тьотя тез дохтол? Мене звуть Саса, а тебе? У тебе є цукерки, тьотю Юля? Ні, ти їс сама, я бомазки збілаю з калтинками. У мене мамка в сільпо, козного лазу нові калтинки плиносе.

Юля пересмикнула плечима. Нестерпно жалюгідним і неприємним виглядав цей плечистий і сюсюкаючий чоловік.

— Як це виходить? Він пам’ять утратив, усе забув? — спитала вона лікарку.

— Навіщо ви питаєте? Ви ж усі думки прочитали, — вкотре дорікнула та. — Ні, він не все забув. Дивіться.

І, продовжуючи розмовляти, вона ніби машинально підсунула хворому пачку цигарок, жестом показуючи — пригощайся.

Той упевненим рухом, не дивлячись, взяв одну цигарку, розім’яв пальцями кінчик, впевнено чиркнув сірником, затягнувся.

— Хіба ти куриш, Сашо?

Відкинув цигарку переляканим жестом, тут же закашлявся.

— Со ви, тьотю Аню, я маленький! Мені папка таких ляпанців надає, та-та…

— Симулянт? — Запитала Юля.

— Підсвідомий, люба. Він шофер, напився в день весілля й задавив матір своєї нареченої. Коли проспався, дізнався про всю глибину свого падіння: замість весілля — суд і довгий термін. І мозок відключився. Це схожість із больовим шоком — шок психологічний. Там людина не відчуває занадто сильного болю, тут — занадто сильного горя. Свідомість утекла в дитинство, створила охоронну ілюзію: він не дорослий, не шофер, нема ні весілля, ні машини. Є безгрішний хлопчина Сашко, якому мамка приносить із сільпо цукеркові папірці. Але, між іншим, люба, це я вам пояснила сама: звичайний медик, що ніяких думок не читає. А ви що прочитали зі своїм особливим даром?

— В голові у нього не було нічого такого, — сказала Юля чесно. — Ті ж дитячі слова про цукерки й картинки. І поверху приспів: «Я маленький, мені чотири рочки, у мене мамка в сільпо. Я маленький…»

— Ганно Львівно, а ви підведіть хворого до психологічного бар’єру.

Юля озирнулася. У кімнаті з’явилася нова людина — лікар у білому халаті, високочолий, з залисинами, в пенсне на примружених очах.

Лікарка відразу заусміхалася, голос у неї змінився, став співучо-солодким. Мабуть, вона з надзвичайною повагою ставилася до свого шефа:

— Ах, Леоніде Даниловичу, ви вже тут? Ви завжди так нечутно, непомітно входите, Леоніде Даниловичу. Будь ласка, ось крісло, сідайте, беріть кермо влади в свої руки, Леоніде Даниловичу.

Ім’я-по батькові професора вона вимовляла з особливою ретельністю, як найприємніші слова на світі.

— Дякую, Ганно Львівно, я тут посиджу. Все чудово, ви, як завжди, все робите чудово. Тепер, прошу, підведіть хворого до бар’єра впритул. А ви стежте уважно, юна прозорливице.

Лікарка взяла за руку хворого, повернула його до дзеркала.

— Сашо, все не так, — сказала вона звичайним своїм суворим голосом. — Ось дзеркало. Це ти в дзеркалі — дорослий чоловік і борода росте. Ти вже школу закінчив, ти шофер, працюєш на колгоспній вантажівці. І в тебе є наречена Надя, і у неї була мати, і ти…

— Ні-і-і!

Звірячий крик. І ридання захлинаючись, істерика з виттям, потоки сліз:

— Ні, я маленький, я Саса, маленькі не водять вантазівки.

Поки сестри відпоювали хворого валеріаною, професор пересів ближче до Юлі, взяв її під лікоть: