Георгій Ґуревич - Охайність розуму

На цей раз нянька привела статного чорноокого юнака з модною борідкою. Він був би навіть гарний, якби не стрижена під машинку голова. Окинувши швидким поглядом присутніх, юнак ще на порозі звернувся з промовою до Юлі:

— Вам дуже пощастило, незнайомко, що ви зустріли мене на своєму життєвому шляху. Відтепер ваше щастя в надійних руках. Так, саме я, Валентин Перший, король кохання, володар любові, парламент любові, любовепостачальник цього світу. Ви чарівні, не відкидайте, не відмовляйтесь, не заперечуйте. У вас дивовижні очі, ваші щоки так мило червоніють — це не сховається від мого пильного погляду, пригляду, підгляду. Валентин Перший, король любові, любовепостачальник. Ваше щастя визначено й затверджено астрологічно, амурологічно, генеологічно, гетерологічно, армоастрогеологічно…

В такому дусі він плів хвилин десять, нанизуючи слова, осмислені й безглузді. І ті ж слова віддавалися в його мозку дещо шепелявою луною. Але все-таки він втомився, перевів дух, і, як зазвичай, у паузі голосно прозвучали побічні думки.

«Дівчинку я охмурив, — думав він, — виклав усі прикмети, як у підручнику. Анюта не розпізнала — практикантці куди ж? Чоловік мене турбує. Гаразд, видам іще порцію…»

Юля обернулася до професора, навіть рот розкрила, щоб сказати: «Готово, все ясно!» Але Леонід Данилович зупинив її жестом, і на свій лоб показав: «Сюди зверніть увагу».

Уявний хворий продовжував плести своє — про короля любові.

— Припини, Валентине, — сказав професор чітко.

Той збився, кинув на нього швидкий погляд, згадав, що він не повинен чути зауважень, і поніс своє. Професор перервав його на півслові:

— Валентин, досить! Ми вже розібралися: твій випадок не медичний, а судово-медичний. Ти при здоровому глузді, за всі свої витівки відповіси за законом. Які у нього витівки, Ганно Львівно?

— Кілька разів затриманий за спекуляцію, — підказала лікарка.

Коли короля любові повели в палату, професор звернувся до Юлі:

— Ну-с, молоде дарування, який ваш діагноз?

— Симулянт.

— Чому ви так вирішили?

— Я не вирішувала, я чула: «Дівчинку я охмурив, виклав усі прикмети, як у підручнику. Чоловік мене турбує. Гаразд, видам іще порцію».

— Ну-ну, припустимо. Але я такого не чув. Чому ж я вирішив, що він симулянт. Як працювала моя інтуїція?

— Мені не так легко передати мої враження, — сказала Юля, — Все це так миготить. Ви дивилися на нього пильно, в голові тримали його обличчя. Увага переміщалася, виділяла то вуха, то підборіддя, то колір шкіри, то голос. Спливали окремі слова: «мутичність», «резонерство», «відкритість». Обличчя поверталося, як ніби прикладалося до якихось тіней. Потім спливло зовсім інше обличчя, але з такою ж тонкою шиєю, хлоп’ячою. Хтось голосно сказав «адекватність». І ще одне обличчя з’явилося, видовжене, з густими сивими вусами, ніби обрубаними. Після цього ви крикнули: «Припини, Валентине! І коли він запнувся, подумали: «Емоції адекватні, так і слід було очікувати!»

Професор слухав, ловлячи кожне слово, сплескуючи руками, навіть встав від хвилювання.

— Дарування, я вражений. Ви феномен, справжній феномен? Це разюче цікаво, те, що ви розповідали. Так, саме так ішли мої думки, хоча я не усвідомлював. Хто ж може напружено думати і одночасно реєструвати думи? Так, я напружено вдивлявся в нього, думав, на кого він схожий. Хто ж це такий, з тонкою шиєю? А-а, згадав: коли я був іще студіозусом, нам демонстрували новобранця, який ухилявся від служби, — він теж симулював шизофренію. Мій учитель демонстрував — це він сивовусий. І він говорив: «Симуляція шизофренії рідкісна — її важко симулювати. І в таких випадках звертайте увагу на адекватність емоцій, на відповідність почуттів інакше кажучи. Шизофренік занурений у свої думки, його важко налякати, засмутити, збентежити. Справжній хворий не злякався б відповідальності, у нього надідея — він король любові, він усюди приносить щастя». Отже, ви кажете, що я вдивлявся в хворого, і прикладав до якихось тіней, так і сяк повертаючи. Навдивовижу цікаво! Що ж це за тіні? Імовірно, еталони пам’яті. Отже, така система впізнавання — прикладання до еталонів пам’яті. Досвід — велика кількість еталонів. Інтуїція — миттєве використання безлічі еталонів. Разюче цікаво! Але це треба перевірити, перевірити багато разів, на різних мізках. Сподіваюся, ви не залишите мене, обдарування? Ми маємо провести багато-багато дослідів. Це тільки самий початок нашої роботи…

Він знову й знову випитував Юлю, захоплювався, просив усе пригадати й записати, твердив, що все це дуже важливо, дуже спірно й гостро необхідно. Взяв слово приїжджати щонеділі, з ентузіазмом вислухав ідею вивчення геніїв, доповнив список, обіцяв пошукати талановитих людей серед своїх знайомих, умовити їх віддати свої голови для прослуховування, проводив Юлю до воріт, навіть руку їй поцілував на прощання…