Георгій Ґуревич - Охайність розуму

І в останню хвилину зірвався.

Поводився-бо він чудово, тримався коректно, жодного слова не дозволив собі нешанобливого. А попрощавшись, подумав: «Даремно відпускаю я її. Не дівчина — золоте дно для вченого, джерело десятка дисертацій. Розумна людина тримала б її при собі, у своєму відділенні, в лікарні. По суті, на чому прославився Кандинський? Хворі в нього були з медичною освітою, вилікувалися, написали для нього докладні спогади про свої божевільні ідеї. Він — Кандинський, я — Сосновський. І для мене й для науки корисніше було б помістити цю дівчину в палату. І по суті, не без підстав. Звичайно, вона за межами нормальності. Пошукати — напевно знайдуться відхилення. Поки з’ясується, поки уточниться — ось і матеріал наберемо. Рішуча людина на моєму місці… Покликати санітарів, чи що? Та ні, Леоніде Даниловичу, це вже підлість, це за гранню пристойної поведінки. Вже краще позалицятися. В молодості ти вмів…»

— Нічого не вийде, — сказала Юля. — Це вже за межею.

Як почервонів професор! Юля ніколи не бачила, щоб люди похилого віку могли так по-дитячому червоніти. Щоки запалали, вуха зашарілися. У два стрибки він наздогнав Юлю, схопив її за руки:

— Ви не повинні сердитися, Юлю. Це зовсім не так. Ну мало що на думку спаде! Це неправильні думки, я їх відкинув, ви ж чули, що відкинув. Ви не маєте права сердитися, небезпечна ви людино, ви зобов’язані мене вибачити. Ну хочете, я на коліна стану прямо в пил як є, в халаті…

Зворотній шлях. Та ж дорога навскоси через картопляне поле. Тільки тепер на ній не струмок голів, а втомлені одинаки. Втомлені, пригнічені, згорблені. Сумно після побачення з ненормальними родичами.

— Що він подумав? За що просив вибачення? — допитувався Кеша.

Лише відійшовши на кілометр, Юля розповіла йому про мимовільні думки професора. Кеша був обурений, хотів тут же бігти назад, з’ясовувати, вимагати… А що вимагати? Юля насилу втримала Кешу. Вибачення отримано… А що ж іще? На дуель викликати, чи що? На скальпелях і стетоскопах?

— І якщо він хоче залицятися, чому ви маєте перешкоджати? Які у вас права? — сказала вона з викликом.

Кеша не міг сперечатися.

Потім вони довго чекали на платформі. Юля сказала:

— І все ж я правильно сказала вам, що думки читати ні до чого. Сімі вашій я не допомогла й лікарям теж не допомогла, по суті. Без мене слідчий викрив цього Дроздова, без мене медики ставили діагноз. Що я зробила самостійно? Леоніда Даниловича примусила почервоніти? Навіщо? Він поважний фахівець, досвідчений, чуйний, з живим розумом, чутливий до новизни. Капость йому прийшла в голову. Так ненавмисно ж! Хіба можна втримати думки? Пам’ятаєте випадок з історії Ходжі Насреддіна: «Ви станете безсмертним, якщо не будете думати про білу мавпу». Спробуйте втриматися. Сама влізе в голову.

Сурмила електричка, пролітаючи повз осінні, вже зачеплені жовтизною гаї, що порідшали. Жінки на сусідніх лавках звично тлумачили про курси аміназину та інсуліновий шок, синдроми, симптоми, терапію розгальмовуючу й терапію заспокійливу.

— Треба навчитися стримуватися, — вперто твердив Кеша. — Громадське життя вимагає ввічливості. Тільки дикун-одинак вирішував усі суперечки зубами й кулаками. Жителі багатолюдних поселень навчилися тримати руки на прив’язі, без цього жити поряд не можна. Душу відводили тільки лайкою. Люди ж культурні навчилися тримати язик на прив’язі, взагалі не лаятися — без цього справи обговорювати не можна. Бачите, як іде історія: чим тісніше спілкування, тим більше потрібно стриманості. Людина майбутнього має й думки свої виховати, нікого не ображати навіть подумки. За це їй дістанеться перевага колективного думання, обміну спогадами, враженнями, переживаннями, інтуїтивним досвідом. Сміття люди викинуть з голови, мозок триматимуть в охайності. Без цього не можна запрошувати чужого до своїх думок.

— Але це неможливо, це втомлює, нарешті, — заперечувала Юля. — Дивіться, яскравий приклад: Леонід Данилович, культурна людина, й то зірвався. Взагалі не можна зі своєї голови влаштовувати прохідний двір. Я хочу мати власний куточок, особистий.

— Будь ласка, у вас на дачі своя кімната, але гостей же ви запрошуєте в неї. Чим ви дорожите — можливістю лаятися подумки, уявляти непристойне? Наведіть охайність, зробіть прибирання мозку.

— Я думаю, ніхто не може погодитися. Немає таких охайних мізків.

— У людей майбутнього мають бути. Треба готуватися до того. Треба звикати.

— А ви дозволите оглянути свою голову?