Георгій Ґуревич - Охайність розуму

Взагалі весело було. Пили, жартували, танцювали, слухали магнітофон, самі співали хором про п’яту точку і про бабку Любку, що стала туристкою. Розпалившись, виходили в сад охолонути; охолонувши, поверталися потанцювати — зігрітися. І Юля встигала скрізь, усіма піснями дириґувала, з усіх жартів сміялася, з усіма танцювала, була центром галасу, ніби її заручини були, а не Мусіні. Але наречені, здається, навіть задоволені були. Сиділи на кушетці мовчки, тримаючись за руки з виглядом блаженно-відсутнім.

Віктор, театрал, читав з виразом вірші і все дивився на Юлю. Мечик, журналіст, розповідав свої сенсаційні байки і теж дивився на Юлю. Сьома-ерудит теж поривався привернути увагу Юлі, але його енциклопедичні знання якось недоречні були за веселим столом. Тоді він запропонував відгадувати думки — захотів показати старий математичний фокус з угадування дня й місяця народження: «Напишіть на папірці, додайте, зменшіть, помножте, розділіть, припишіть, покажіть…» Але гомінливі гості плуталися в арифметиці, фокус не вдавався, всі сміялися з Сьоми, що обурено виправдовувався.

— Стривайте, я вам покажу справжнє відгадування! — вигукнула Юля.

Але рухи в неї були нечіткі. Одягаючи вікентор, вона погнула застібку, довго не могла налагодити вмикання, потім зачіску розтріпала, прикриваючи пов’язку апарату. Взагалі, поки вона пристосовувала прилад, гості вже забули про відгадування думок. Віктор, Мечик і Сьома завели розмову про літаючі тарілочки, відгадувати там не було чого; дівчата, перебираючи платівки, розповідали про переваги синтетики, а Муся з Борисом сиділи на кушетці, тримаючись за руки, слухали гамір з блаженно-байдужим виглядом.

«Ось чиї думки послухати треба, — подумала Юля. — Дізнаюся, що відчувають закохані».

І, лавіруючи між танцюючими парами, пробралася до заручених.

«Добре! — почула вона від Мусі. — Добре!»

Навряд чи апарат точно передавав відчуття іншої людини, але Юля відчула що виходить від подруги тепло: не запал вогню, не відверта спека сонця, навіть не задушливий жар протопленої печі, а тепло вечірньої ванни, м’яке й огортуюче. Витягнулася, розпрямила втомлену спину, заспокоїлася ніжиться. І трохи паморочиться голова, приємно паморочиться, не так, як від вина, все пливе погойдуючись, маслянисті хвилі заколисують. Хемінгуея згадала Юля: при справжньому коханні пливе земля.

«Добре!»

У цьому блаженному потоці Юля чула тільки Мусю. А Борис? Те ж відчуває? Також плаває в теплих хвилях? Злиття душ?

— Муся, можна я запрошу Бориса на один танець, на один-єдиний?

Подруга кивнула. Вона купалася в щасті, могла поступитися п’ятьма хвилинами. Доброта переповнювала її.

Борис танцював погано, водив, а не танцював і тому думав про такт. Юля чула, як він подумки стежить за мелодією, про себе відраховуючи: «Та-та, та-таа, та-та, та-таа…» Сам собі диктує: «Праворуч, сюди, сюди, поворот, ах ти, ногу віддавив… З товкучки вибратися б на простір, та-та, та-таа…» Юля зрозуміла, що так вона не почує нічого цікавого, треба направити думки партнера:

«Муся дуже любить тебе?»

«Ще б пак!» — Борис самовдоволено посміхнувся.

«А ти її?»

«Само собою!»

Він не додав ні слова, поставив крапку, але думки його, спрямовані питанням, потекли мимоволі. Він же не знав, що апарат видає його.

«Що вона прив’язується, ця бистроока? — думав Борис. — Чи подобаюся їй, чи що? Чому ж не подобатися: я хлопець як хлопець і зовнішність нічого собі. Схоже, промах дав у поході, не ті «кадри клеїв», міг би професорську доньку відхопити і дачу на додачу. «Дачу на додачу», — смішно вийшло, складно. Втім, з дачницею цією клопоту не оберешся. Високої думки про себе, претензій повно! Жити краще з моєю теличкою. Закохана по вуха, цінує, цінувати буде, все терпіти, все прощати. Так спокійніше. А тебе, бистроока, запам’ятаємо, будемо тримати на прикметі…»

І це називається любов!

Цілу годину ридала Юля в дальньому кутку саду, за криницею. Дуже вже прикро було. Не за себе, не за Мусю навіть — за те, що копійчане таке відчуття називають любов’ю, приймають за любов.

Ні, Мусі вона нічого не сказала. Так Муся й не почула б і не сприйняла б, оповита рожевою хмарою, а почувши, не повірила б, розсердилася б на наклепницькі вигадки, пішла б геть, пояснюючи наклеп заздрістю подруги-зрадниці.

А якщо навіть і повірила б, вибралася б зі свого рожевого туману, побачила б нареченого при денному світлі, зрозуміла б, що обманюється, що щастя — міраж? І що хорошого? Хіба любов — телевізор: чик — увімкнула, нецікаво — вимкнула, перевела на іншу програму. Не має Муська інших на прикметі, й не потрібні їй інші. Бориса вона любить, а не кого попало. Викриття цієї любові для неї горе; коли ще зцілиться, коли ще іншого полюбить! І чи є гарантія, що інший буде світліший за Бориса? Тверезість прийде, з часом Муся розкусить свого супутника. Але до того часу будуть медові місяці, нехай уявні, але медові. Навіщо ж зрізати термін хмільного міражу?