Георгій Ґуревич - Охайність розуму

Гість не був підготовлений до такої атаки.

— Але для науки дуже важливо в усіх подробицях зрозуміти мислення. Тут корисні будь-які відомості…

— Це вже не відомості, а плітки, — перервала Юля. — А хто пхає носа в чужі двері, може залишитися без носа. Хто підслуховує, може почути всілякі капості, і про себе також… — І додала, боячись, що видає себе запальністю: — Втім, батько нічого мені не говорив про матеріали.

Вся ця розмова йшла на ґанку. Юля стояла на помості, спершись на перила, гість — на нижній сходинці. В кімнати його не запрошували, натякали, що треба піти… Але, мабуть, і Кеша звернув увагу на підозрілу запальність. Він переступав з ноги на ногу, зволікав…

— Ми були впевнені, що у Вікентія Гавриловича є практичні досягнення. Незадовго до… кончини він демонстрував нам такі разючі досліди…

— Тато просто вмів відгадувати думки. У нього дар був такий, талант, особлива спостережливість, як у Шерлока Холмса.

— А ви не успадкували цей талант?

— Тільки частково. Ось зараз, наприклад, я читаю у вашій голові, що ви мені не вірите, придумуєте, що б іще запитати. Вірно ж? А в мене нічого немає, ніяких пристосувань… — Ненароком Юля провела рукою по лобі. — І якби ви самі мали такий же дар, ви б зрозуміли, що мені ніколи, у мене прибирання, справ по горло…

Тут уже не можна було не попрощатися.

Гість попрощався, взявши ні до чого не зобов’язуючу обіцянку пошукати записи покійного батька.

Дійшов до хвіртки, потоптався, потоптався там і чомусь повернувся знову.

— Я все думаю про ваші слова, — сказав він, — щодо задвірок, курників, чернеток та іншого. Можливо, ви маєте рацію, у відносинах між дорослими не потрібні чернетки, можна спілкуватися набіло обдуманими словами. Але ось діти — вони ще не вміють висловлювати свої думки. Їх важко розуміти лікарям і вчителям теж. Я маю одну знайому вчительку, вона ніяк не може навчити дітей думати. Вони її не розуміють, вона їх не розуміє. Може, ви погодилися б проявити свій талант успадкований, допомогти моїй знайомій розібратися в головах учнів.

І Юля сказала:

— Так!

Чому вона так легко погодилася? Може, тому що сама вона вчилася в педагогічному, її цікавили дитячі голови. Тому, може, що птахи щебетали так життєрадісно, ​​в такий ранок світ не видавався безнадійно сумним. І Юлі самій не хотілося перекреслити двадцятирічні мрії батька, хотілося поважати і пишатися ним, а не вважати наївним прожектером. Але тільки нехай їй доведуть, що батько не помилявся, і доведуть переконливо!

Школярі в темно-сірій формі мчали вниз по східцях і поручнях, войовничо розмахуючи портфелями.

Вони мчали з радісними криками, як ніби їх тримали тут не чотири години, а чотири роки принаймні, і раптом несподівано вони вирвалися.

Там і тут виникали бійки, портфелі зіштовхувалися в повітрі, сипалися на підлогу підручники й пенали, віялом розліталися зошити.

— Божевільня! — сказав Кеша. — Невже й ми були такими? Мабуть, були. Адже я в цій же школі вчився.

Його знайома — Серафима Григорівна, Сіма, — виявилася худесенькою чорнявою жінкою з несвіжою шкірою й понуро-плаксивим виразом обличчя. «І що він знайшов у ній?» — подумала Юля мимоволі. Сіма була дуже мала зростом, навіть і це ускладнювало їй шкільне життя. У натовпі її штовхали безцеремонно. Прийнявши за подружку, якийсь здоровань-дев’ятикласник ляснув її по спині, скоромовкою пробурмотів: «Вибачте Серагорна» — і сховався за товаришів. Сіма спалахнула й виголосила обурену промову. Вона була впевнена, що цей вусатий пустун навмисне помилився.

— Я буду дуже вдячна, якщо ви що-небудь знайдете в їхніх головах, — сказала вона Юлі похмурим голосом. — Але, по-моєму, вони просто не хочуть думати. Вбили собі в голови, що механіка їм не знадобиться. І просто лінуються, не бажають напружувати мізки.

У класі фізики були столи, а не парти; вчителька знаходилася на кафедрі, на узвишші, де зручно було показувати досліди. Втім, кафедра Сімі не подобалась, підкреслювала її малий зріст, змушувала весь урок стояти на ногах, дратувала. Так, роздратованим тоном, вчителька й почала урок.

— У нас сьогодні гості, — сказала вона. — Вони спостерігатимуть, як ви сприймаєте. Поводьтеся добре, слухайте уважно.

Прозвучало це майже жалібно, немов безнадійне прохання: хоч сьогодні, при гостях, поводьтеся пристойно.

Юля, ніби поправляючи зачіску, увімкнула під косинкою думкоприймання й почула: «Що за гості? Методисти з райвно, чи що? Молоді для методистів. Практиканти, мабуть. Ну, практикантів боятися нічого».