В салоні поїзда мене перестріла та сама дівчина, що запрошувала до купе.
Пробачте, — звернулась вона ввічливо. — Ви — професор Груда?
Так, я Груда, — ствердив я насторожено. — Але не професор.
Це не має значення, — посміхнулась дівчина. — Я знаю, що ви зробили велике відкриття… Так от, дзвонили з Праги, з академії, і просили вас зійти в Москві. Там вас зустріне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.
А хіба наш поїзд прямує не в Лондон? — запитав я вражено.
Ви хотіли їхати до Лондона? — злякалася дівчина. — Та ви ж сіли не на той поїзд!
Нічого, нічого, — заспокоїв я її. — У мене, власне, відпустка, так що я можу їхати куди завгодно… А у Москві я востаннє був аж у п’ятдесят п’ятому році, тому з великою радістю подивлюсь на славетне місто перших супутників.
Дівчина посміхнулась недовірливо.
Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново… Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.
Вона попрощалася та й пішла. А я лишився віч-на-віч з своїми роздумами. Далебі, я не знав ніякого Столярова і не міг навіть припустити, чого йому від мене треба.
За моєю спиною задзвонив відеофон. Цілком автоматично я натиснув на білу кнопку, і одразу ж на екрані з’явилось давно знане і водночас ніколи не бачене обличчя.
Радий привітати вас, професоре! — щиро сказав чоловік на екрані. — Ми вас розшукуємо вже два дні. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспішаєте, що навіть не попрощалися з сім’єю?. Але не буду нескромним. Головне — ви живі й здорові… — чоловік зробив паузу і зітхнув. — Я дуже шкодую, що змушенийзіпсувати вам відпустку, але ваша присутність конче потрібна в Букаві…
Що-небудь сталося? — зірвалося з моїх вуст так, ніби за мене сказав хтось інший.
Нічого страшного. Столяров вам усе розповість.
Портфель… Я забув у Празі портфель… — знову сказав хтось за мене моїм голосом.
Там щось важливе?. Де ви його лишили?. Я привезу його вам у Букаву.
Не знаю… Не можу пригадати… — прошепотів я розгублено.
Коли пригадаєте, подзвоніть мені. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту… Вашій дружині та дітям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.
Обличчя зникло з екрана, відеофон замовк. А я довго ще дивився у простір і міркував, навіщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нічого не було… А може, я помиляюсь?
Портфель… У тому жовтому портфелі, — я на мить навіть побачив його перед собою, — було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе… Не можу пригадати, коли і де я його загубив?. Усе так переплуталось… Бенко говорив про дружину та дітей. Але ж я не одружений… І чи справді того чоловіка звуть Бенко?. Звідки я взяв це ім’я?
А ну його к бісу! Здається, надто вже ввійшов у роль професора, за якого мене вважають!
Щоб позбутися нав’язливих думок, я пішов до салону і сів у затишному куточку перед телевізором. Несамохіть прислухався до розмов гамірливої, веселої компанії, що розташувалась недалеко від мене, сміявся нишком з їхніх жартів… і тільки аж перед Москвою раптом усвідомив, що мої супутники розмовляли англійською мовою, а я їх розумів… Як це могло статись?. Англійська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?. Я відчував себе, як отой казковий непослух — кухар, що покуштував м’ясо чарівного змія і з тих пір почав розуміти мову мух.
Такий же сюрприз чекав на мене і в Москві. Я знав тільки російську азбуку та ще сяк-так міг би прочитати газету. Але колина московському вокзалі хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумів, відповів російською мовою, що нетутешній.
«Може, Пегас якось вплинув на мій мозок? — блиснула думка. — Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж ні, ні, все це дурниця!. — до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерігача. — Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова… Що я скажу йому, коли зустріну?. Як зіграю роль професора?. І нащо мені ця гра?»
Пегас, мабуть, розділив мене на дві особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, і на старого пройду, для якого всяка несподіванка видається природною і давно знаною… Що саме зробив зі мною Пегас — я не знаю, і це — жахливо!
Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навіть більше аніж треба, я вийшов з вокзалу з полегкістю на душі.
Москва купалась у сяйві весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снігом, а тут цвітуть квіти…
Читать дальше