Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Часом мені здавалось, що всі оці змінені до невпізнання місця я звідкись знаю, що я тут уже проходив багато разів. За оцим рогом мусить бути палац з терасами та балконами.

І яке було моє здивування, коли я справді вийшов до палацу, хоч досі його ніколи не бачив.

«Я захворів на тяжку психічну хворобу! — майнула страшна думка. — Оцю дивно змінену Прагу я знаю, але звідки? Чому вона мене не дивує?! І коли, зрештою, настане ніч?»

Я глянув на небо. Що трапилось? В зеніті сяє нове, сліпуче сонце, — маленьке, надзвичайно яскраве.

Могли б з ним почекати ще трохи! — порушив мої думки дідусь, що зупинився якраз навпроти мене. — Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодості не було нічого такого, і я не відчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний ліхтар і не посмеркуєш; вічно світить…

Я з полегкістю засміявся і, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:

Прогрес є прогрес, дідусю! Коли ви були молоді, люди ходили пішки через усю Прагу або тиснулись у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повітряному метро.

Дідусь махнув рукою:

А ну їх, оті новини! Не знаю, куди ця молодь поспішає?! Атомним поїздом будете у Братиславі за годину, а що з того? В них немає часу навіть погомоніти в дорозі. А оці рухомі тротуари? Та я б нізащо не став на них, ще ноги собі поламаєш. До того ж, ті тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цінувати такі речі. Ну, бувайте здорові! — попрощався зі мною дідусь і пішов своєю дорогою.

Будинок, в якому я живу, міститься на протилежному кінці Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.

Несподіванки тривали: я ніяк не міг знайти своєї домівки. Вздовж і впоперек обійшов увесь район, аж доки зовсім випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впізнав: оштукатурений, освітлений променями штучного сонця, він видавався щойно купленою іграшкою новорічної ялинки.

І всередині було багато змін. Сходи й стіни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вільнім просторі поміж сходами вмонтовано новітній ліфт. Усе це добре, але незабаром я помітив ще одну, вже аж ніяк не бажану зміну: на дверях моєї квартири була прикріплена табличка з написом: «КАРЛ ЯНОВСЬКИЙ — студент фізик».

От тобі й маєш!. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумніву не було: хтось скористався з мого нещастя і за час моєї відсутності захопив мою квартиру!

Я рішуче почав стукати у двері. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потім заспокоївся: адже все це тільки сон! Та підсвідома тривога не зникала: втрата власної квартири — надто твереза дійсність; важко помістити її у фантастичний сон.

«Піду до редакції, — вирішив я. — Дізнаюсь у чергового, що зі мною діється».

У центрі міста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалі не знайшов, на його місці стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павільйоні з високими колонами палахкотів напис: «МІЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ».

Нічого не розумію! — промимрив я у відчаї.

Становище в мене справді було жахливе. Ні житла, ні знайомих, — один у дивно зміненому світі. Я не мав навіть змоги визначити, дійсність це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальність. І найголовніше, десь у підсвідомості, не згасаючи ані на мить, перебігали якісь невиразні, неоформлені спогади, натяки на щось давно минуле й ілюзорне, а я не міг їх ухопити, зробити чіткішими.

«Квартири немає, а спати мені хочеться й уві сні, — міркував я, щоб відвернути свою увагу. — Без паспорта і без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалі, а завтра вже якось там буде».

Обравши таке рішення, я попростував до павільйону. Під колонадою до мене підбіг літній чоловік. Його обличчя сяяло дружньою посмішкою.

Вітаю вас! Вітаю вас, колего, з великим успіхом!. Наш інститут пишається вами!. Коли ж намічається старт?

Неконтрольовані спогади в моєму мозку помчали ще прудкіше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. І все це переплуталося в страшенно складній мішанині. Самі собою вирвались слова:

Ще не знаю. Ще не все готово.

А куди ж це ви зараз прямуєте?. Я чув, що перед польотом ви одержали відпустку?

До Лондона… — я вже схаменувся і сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.