Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Той аж ніяк не здивувався з моєї відповіді:

Ну, то щасти вам! Попутного вітру вітрилам вашого антигравіплана!

На якусь мить перед моїми очима з’явився антигравіплан. Моє дітище, моя мрія!. Я ухопився за оцей рятівний спогад, але він одразу ж потьмянів, побляк і розплився… Так, так… Я збирався написати статтю про зоряні кораблі майбутнього; той силует, що промайнув переді мною, тільки витвір моєї уяви…

Чоловік, який стояв проти мене, все говорив і говорив; він розповідав, що відбулось за останній час у інституті, де ми нібито з ним колись працювали, а я тільки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.

Нарешті «колега» подивився на годинник:

О, вам треба поспішати! Поїзд вирушає через десять хвилин!. Ну, то ще раз — щасливої дороги!

Я з полегкістю помахав услід незнайомому знайомцю і попрямував до вокзалу.

«У Лондон, так у Лондон!. — міркував я з дивним спокоєм. — Хіба не все одно куди, якщо сам не усвідомлюєш, хто ти такий і де опинився».

Ескалатор заніс мене глибоко під землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленні групи пасажирів поспішали до вагонів, — мабуть, поїзд мав незабаром рушити.

Знову проклятущі спогади!. Де я бачив оці велетенські двоповерхові вагони та зализаний атомний локомотив?. На сторінках редагованого мною журналу?. Ні, не те, не там… То де ж?

Мої неспокійні роздуми урвала гарненька дівчина в синій формі:

Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!

Я хотів заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього і мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому двері за мною зачинились, і поїзд тихо рушив.

Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, — сказала мені дівчина.

Я покірливо пішов услід за нею. Ми пройшли довгим коридором і вузькими сходами піднялись на другий поверх. Дівчина відчинила двері з номером «42» і з милою посмішкою запросила мене.

Ой леле! Та хіба ж це купе поїзда?! Це скоріше розкішний люкс готелю? Велика кімната. Письмовий стіл. На столі телефон з екраном-відеофоном. У кутку — новітній телевізор.

Коли дівчина пішла, я з цікавістю зазирнув у всі двері кімнати. Перші вели до ванни, другі — до холодильника, повногонапоїв та продуктів, треті — до невеличкого салону з кількома кріслами навколо низенького столика… Квіти, прості меблі, шафи в стінах, постіль — ну, просто королівське ложе!

Не роздягаючись, я впав на ту постіль.

«Хай буде як буде… — міркував я, засинаючи. — Можливо, я прокинусь уже в нормальному житті».

Мої сподівання були марні. Коли я раптово прокинувся, в очі било світло, що проникало крізь нещільно прикриті запони вікон вагона.

«Куди я їду?. — міркував я, намагаючись пригадати вчорашній день. — Як я тут опинився?»

Я підняв завісу і зацікавлено почав дивитись у вікно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання: що зі мною сталося?

Кілька днів тому я відвідав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторії. Мабуть, він щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний світ… Безлюдна Мала-Страна… До невпізнання змінена Прага… Професор… Антигравіплан… А тепер сиджу в казковому атомному поїзді, що мчить до Лондона…

Світ, в якому я нині живу, непогано продуманий. Шкода тільки, що я потрапив сюди непроханим гостем і втрачу його назавжди, як тільки опритомнію. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладніше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива…

Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого і насамперед грязюку з барлога Пегаса.

Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала і… що це? На мене дивився якийсь зовсім незнайомий підстаркуватий чоловік. Очі в нього були вирячені з подиву, рот — розкритий… Сивувата борода… Сиві скроні… Зморшки на обличчі…

Я підійшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив і незнайомий.

Я справді стою біля дзеркала. Але ж це не я! Це справжній старик!. Тепер мені зрозуміло, чому мене переплутали з якимось професором!

Боже, як я постарів за кілька днів! Проклятий Пегас!. До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навіть шафа з запасним одягом для мандрівників. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива і вузла зв’язку, кілька хвилин посидів у кінозалі, де саме демонструвався художній фільм. Чомусь мене нічого не дивувало; все було знайомим, ніби баченим багато разів, але коли — невідомо.