Владимир Кучмук - Програмування на мові Довіря

Сашко з усмішкою став його заспокоювати.

— Ну, якщо відверто, то це тільки перший експеримент. Перепрограмовувати людей ми ще не пробували — тільки кота… І, взагалі, поки що нам невідомо чи закріплюється програма, чи в даному випадку Васька виконував наші накази у якості робота. Але в будь-якому разі відомо одне: ми можемо впливати на живі об'єкти… І це дуже важливо. Це дійсно відкриття…

— Нам ще треба з'ясувати, на яку відстань діє наша об'єднана енергія… — сказав Вадим.

— З'ясувати як багато об'єктів ми можемо утримувати під контролем… — підтримав його Анатолій.

— Та перевірити можливості щодо стійкого перепрограмування об'єкту… — повторив свою думку Олександр.

— Особисто я досить-таки стомився, — відкинувся на своєму стільці Анатолій. — І, хоча до обіду ще є деякий час, пропоную трохи відпочити…

Віктор замислено повторив свою думку:

— І все одно, хлопці, ми всі поки що так і не зрозуміли важливості зробленого нами відкриття…

— Можна поєднати маленьку радість відпочинку з великим торжеством відкриття, — озвався Сашко. — Я, наприклад, не відмовився б від пляшечки пивця…

— У робочий час… — звернувся до нього Анатолій з нотками докору в голосі.

— Я не винен, — посміхнувся йому Сашко, — що ми робимо великі відкриття тільки в робочий час, але можу підтримати Анатолія щодо факту втоми…

— А, може, і дійсно по парі пивця, хлопці? — запитав Вадим.

— Треба якось відмітити подію, — наполягав на своєму Сашко.

— Але не так як колись було… — погодився Анатолій. — Без переборів.

Усі ствердно кивнули.

— Ну, звісно, ми тепер, як першовідкривачі, значно мудріші, — відповів за усіх Олександр.

— Тоді закриваємо контору та гайда до міста, — дав свою остаточну згоду Толик. — Треба іноді і відпочивати. Я маю на увазі, трохи відволікатись від напруженої роботи.

— Ось, ось. Саме трохи, — устав із свого місця Віктор.

Хлопці закрили контору та вийшли на вулицю.

Був чудовий літній день. Вітерець легенько ворушив листя дерев, обережно торкався людських облич та обережно загравав зі спідницями двох дівчат, які йшли попереду зворушених нещодавніми подіями хлопців.

— Ось я йду собі та думаю, — подивився на дівчат Олександр, який підмітив, що довжина ніг дівчат була обернено пропорційна довжині спідниць. — А чи не пора такому хлопцю як я, одному з майбутніх лауреатів, та й оженитися…

— Мабуть, таки пора… — озвався Віктор. — Але якщо врахувати звичайну швидкість твого вибору, то доведеться чекати ще років із п'ять…

— Та що ж я винуватий, коли мені трапляються лише живі статуї. Подивишся — ну краще не може бути, а як заговориш із нею… Ну були б хоч якісь натяки на розум… Нудота з такими… Дивиться така тобі в очі: «Класс! Обалдєнно! Пург?!»… А в її очах читається очікування ресторан і повна готовність до ліжка…

— Згоден, — приєднався до нього Анатолій. — Красивих у Маріуполі багато, а справжніх… Я також ще шукаю…

— Щодо краси маріупольських дівчат, — підхопив тему Вадим. — Які б вимоги ми не висували, але красивих та просто симпатичних дівчат в місті дуже багато. Дивна суміш віків та націй. Усі вони, звичайно, українки, але іноді мені здається, що повз мене проходить половецька княжна, іноді скіфська жителька, а іноді грецька городянка…

Сашко не витримав.

— Якщо по правді, то ті, що попереду, нічого собі. Отой, що зліва, я б поставив такі оцінки: ніжки — чотири та вісім десятих, фігура взагалі — чотири та п'ять. Загальне враження — три та вісім.

— Бач, який спритний, ще не подивився у обличчя та вже оцінив… — відгукнувся Толик. — А якщо помилився?

— Я помилився? А ну наддамо шагу…

Хлопці підійшли до дівчат. Сашко почав першим.

— Здрастуйте дівчата. Мені, зрозуміло, відомо, що знайомитися на вулиці не дуже порядно…

Дівчата зупинились та обернулись до хлопців. Він на мить зупинився: обидві були доволі симпатичні. Більше того, обличчя лівої явно підвищувало Сашкові оцінки щодо її зовнішності. Вона подивилась на хлопців, її погляд трохи більше затримався на Олександрі. І якраз йому вона і відповіла.

— Куда пайдь?м? Што ти м?жеш прєдлаж?ть на сев?дняшній вєчєр?

— Вибачайте мені. Але я якраз говорив, що знайомитися на вулиці непорядно, а тому, певно, нам і не треба знайомитися, — не розгубився Сашко. — Пішли, хлопці, ми спізнюємось.

Вони випередили дівчат на декілька кроків. Сміх душив усіх. Крім, зрозуміло, Сашка.

— Вот прід?ркі… — ображено кинула навздогін «ліва».