Олесь Бердник - Подорож в Антисвiт (на украинском языке)

Навколо колихалися густi трави, помiж ними красувалися нiжнi рiзнобарвнi квiти. На них блищали росинки, переливаючись в сяйвi сонця. А далi височiли прекраснi дерева. Вони схиляли вiти до озер, нiби заглядали в їхнi спокiйнi дзеркала. Все було так, як i на землi. Тiльки набагато глибше, багатше.

Раптом мiж деревами щось замайорiло. Лю насторожилася. Зашелестiла трава, запахкотiли тонко квiти. Перед нами виникла висока постать у бiлому...

Роздiл п'ятий

СВIТ СИНТЕЗУ

Ми завмерли. Мовчки дивилися на iстоту.

Я збагнув, що вона - не з тих темних створiнь, якi переслiдували нас. Навпаки, вона вся була нiби з променiв i барв. Сяючi блакитнi очi, довге золоте волосся до плечей, строгi, але м'якi риси обличчя. Вони весь час мiнилися. Написати портрет iстоти нiякий художник не змiг би. Це був калейдоскоп виразiв, форм, вiдтiнкiв.

Iстота пiдняла руку, нiби вiтаючи нас. I ми почули голос:

- Щиро вiтаю вас, люди.

Хвилюючись, я вiдповiв:

- Дякую вам. Але хто ви? Ми тiльки що втiкали вiд якихось потвор... i раптом...

Сяйво усмiшки з'явилося на дивному обличчi. Незнайома iстота сказала:

- Я знаю. Ви про все почуєте. Ходiмо...

Вона повернулась i пiшла. Менi здавалося, що вона не йшла, а пливла над землею, над травами. Перед нами, в затишку мiж деревами, з'явився бiлоснiжний будинок. Але колiр його був не наш, звичний, не колiр мармуру чи пластмаси, навiть не колiр снiгу. Вiн був незнайомий для людей землi - це був абсолютний бiлий колiр.

Ми ввiйшли крiзь просторий коридор до напiвпрозорого залу. В центрi її я побачив овальний басейн, оточений рослинами з блакитними квiтами. Всерединi його переливалася барвистими iскрами вода. У всiй навколишнiй обстановцi, предметах, стiнах i архiтектурi будiвлi була така нез'ясовна простота, що свiт навколо мене здавався мелодiєю.

Майданчик бiля басейна був застелений пухнастими килимами. Господар вказав на них. Ми з Люсi сiли. Я не знав, що казати, що робити. Все було як сон. Все було настiльки незвичайне, що не хотiлося вiрити йому. I iстота, всмiхнувшись, сказала:

- Треба вiрити...

- Ви читаєте мої думки? - вражено запитав я.

- Я бачу їх, - м'яко вiдповiв господар. - А тепер послухайте мене, любi гостi. Iм'я моє Геон, хоч iм'я тут нiчого не значить. Я знаю про вас усе можете не розповiдати. Я знаю, що ви з сусiднього свiту, знаю, що тут ви зустрiлися з грiзними i пiдлими потворами i втекли вiд них...

- Хто вони? - не стрималася Лю.

- Слуги Чорних Тиранiв, - вiдповiв Геон. - Вони панують у нижчих станах нашого свiту...

- Але як же ми втекли вiд них? Це трапилося несподiвано.

- Я поясню, - ласкаво сказав Геон. - Вам незвичний стан в iншому свiтi. Ви звикли до бiльш постiйних форм, бiльш постiйних законiв. А тут - все iнакше. Наш свiт тiсно зв'язаний з вашим. Вiн є його протилежнiстю, запереченням i разом з тим його формою, негативом. Вiн є оболонкою, вмiстилищем того, що з'являється в вашому свiтi...

- "Дiрки" Поля Дiрака, - прошепотiла Лю. Я кивнув їй.

Геон ласкаво поглянув на неї, мов на дитину, похитав головою.

- Уявлення вашого вченого - тiльки груба модель. Але вона має деякий сенс. Наш свiт i ваш - розвиваються разом, вони нерозлучнi, але якщо ваш свiт - це одна грань кристала, то наш - багато iнших граней. отже, вiн багатший, мiнливiший, повнiший.

- Але ж ми бачимо речi, схожi на земнi, - сказав я. - Дерева i квiти, i... вас... Ви схожi на людину...

- Схожий, - згодився Геон. - Але насправдi це не так. Ваша свiдомiсть по iнерцiї сприймає речi так, як звикла. От i все. Ви зрозумiли?

- Майже.

- Поясню краще. Свiт негативних енергiй пластичнiший вiд фiзичного, позитивного свiту. Вiн позбавлений iнерцiї. Ось чому форми тут дуже умовнi. Вони залежать вiд рiвня енергiї, її спiввiдношення, її напруги i частоти. Ось чому ви втекли вiд Чорних Тиранiв. Потрапивши сюди, в наш свiт, ви втратили багато енергiї i впали на найнижчий рiвень iснування. А потiм воскресили найвищi сили в собi i вирвалися iз сфери Чорних Тиранiв...

- Генрiху, - радiсно заявила Лю. - Це повна подоба схеми атома. Чим бiльша енергiя електрона, тим на вищу орбiту вiн перескакує...

- Правильно, - похвалив Геон. - Ви тепер зрозумiєте, що я мав на оцi, кажучи, що наш свiт - це багато граней кристала, а ваш- лише одна грань.

- Але разом, - вихопилося в мене, - це єдиний кристал?

- Безумовно, - засяяло обличчя Геона. - Єднiсть свiту - вiчна iстина...

- Все це так, - сумно сказав я, - але вiд цього не легше. Випадково ми потрапили сюди, а назад дороги нема.

Геон з любов'ю дивився на нас, мовчав. На його високому чолi вiдбивалось промiння думок, що блискавицями проходили в свiдомостi. Нарештi вiн сказав: